Вісь Північ—Південь є визначальною

Високоповажаний пане ректор!

Шановні пані та панове!

Вважаю за високу честь і повагу до України надану мені можливість виступати тут, в одному з найпрестижніших університетів Туреччини, удостоєного носити ім’я батька сучасної турецької нації, першого президента Турецької Республіки — Газі Мустафи Кемаля Ататюрка.

В Україні добре знають і високо цінують ім’я Ататюрка, мужнього воїна і мудрого державотворця. Саме він у 1922 році уклав договір про дружбу і братерство між Турецькою Республікою і Україною, з його благословення відбувся обмін дипломатичними представництвами. А його яскрава духовна спадщина, яка і сьогодні слугує дальшому розвиткові Туреччини, приковує до себе увагу своїм повчальним історичним досвідом для сьогоденної практики.

Ще у 1918 році, з крахом царської Російської імперії, видатний історик і державний діяч Української Народної Республіки Михайло Грушевський, викладаючи засади геополітичної доктрини для Української держави і виходячи з об’єктивних законів геополітики та знання української і всесвітньої історії, обґрунтовано доводив, що вісь Північ — Південь є визначальною для політики України. Визначальними, на його думку, є політичні, економічні та культурні відносини з нашим історичним сусідом і головним партнером у творенні цілісної Чорноморської дійсності — Туреччиною.

Засаднича теза М. Грушевського: «історичні умови життя орієнтували Україну на Захід, а географічні орієнтували і орієнтують на Південь, на Чорне море» — і сьогодні не втратила своєї актуальності. Ми активно інтегруємося в об’єднану Велику Європу і послідовно відстоюємо власні національні інтереси на Півдні та в Азії.

На жаль, перебуваючи у складі СРСР, Україна фактично була позбавлена можливості вести самостійну зовнішню політику, упродовж десятків років була в ізоляції від своїх східних і західних сусідів, тим більше від Туреччини, з якою Радянський Союз був у стані «холодної війни».

Офіціозна історія тих часів висвітлювала українсько-турецькі відносини лише як сповнені жорстокості й драматизму факти військово-політичних протистоянь, релігійної та культурної ворожнечі. Проте ми добре пам’ятали й зберігали історичну правду про факти добросусідства та взаємодопомоги. У минулому траплялося, і доволі часто, що Україною керували протурецькі гетьмани, а на чолі Туреччини стояла українська жінка Хуррем-султан, яку в Україні знають як Роксолану.

У другій половині XІX — на початку XX століття в Україні спостерігалося справжнє піднесення «туркофільства», зокрема звернення до ісламу і самобутньої культури мусульманського Сходу. Тоді ж з’явилися високохудожні твори Пантелеймона Куліша, Лесі Українки, Івана Франка, фундаментальні сходознавчі праці Агатангела Кримського. Тому маємо підстави стверджувати, що для України Туреччина ніколи не була незнаною землею, швидше навпаки — добре знаним і близьким краєм.

Перспективи повноцінного і повномасштабного розвитку відносин між Україною й Туреччиною відкрилися порівняно недавно — після здобуття Україною незалежності у 1991 році. Підписаний у 1992 році міждержавний Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою заклав нові основи для багатопланового двостороннього співробітництва у політичній, економічній та культурній сферах. За 12 років незалежності Україна подолала у своєму розвиткові дистанцію, яку інші країни долали століттями, тому закономірно ставить перед собою завдання вищого рівня: інтеграція в Європейський союз, як і в глобальний економічний простір у цілому, та посилення своєї ролі у міжнародних організаціях —таких, як ООН, ОБСЄ, Рада Європи та інших.

Україна визначила свої геополітичні пріоритети і окреслила коло своїх партнерів і друзів, серед яких, безперечно, важливе місце належить Туреччині.

Головним зовнішньополітичним пріоритетом України є євроатлантичний вектор: приєднання до Європейського союзу і членство в організації Північно-Атлантичного Договору (НАТО).

Та не тільки ці позиції зближують Україну й Туреччину, роблячи нас союзниками і стратегічними партнерами в довготривалій перспективі на ХХІ століття.

Ще більше нас зближує культурна й історична спадщина наших народів, тісні військово-політичні зв’язки й союзи, торговельно-економічні відносини, мовні, релігійні і навіть родинні контакти, які складалися упродовж століть.

Ми — громадяни поліетнічного, багатоконфесійного і мультикультурального Чорноморського регіону. Україна і Туреччина майже симетрично й паралельно розташовані на берегах Чорного моря, яке не роз’єднує, а єднає нас — і цей географічний феномен набуває геостратегічного значення у ХХІ столітті. Єднає нас і самобутня гілка турецького народу — кримські татари, повернення яких на рідну землю є виправленням історичної несправедливості — трагічної депортації у 1944 році, організованої вищим керівництвом колишнього Радянського Союзу. Їх облаштування після повернення є одним із пріоритетів внутрішньої політики України.

Виходячи з наших спільних євроінтеграційних пріоритетів, констатуємо доконечну потребу перетворити (спільно з новою зміненою Європою) Чорне море на європейське море шляхом включення України і Туреччини до економічних і політичних структур Великої Європи. Відтак українські геополітичні інтереси мають бути близькими й зрозумілими Туреччині, як і турецькі — Україні.

Україна і Туреччина як ключові країни в системі європейської і світової безпеки, регіональної стабільності та геополітичного плюралізму, мають реальні можливості для створення потужних транспортно-комунікаційних коридорів між Євразією, Близьким Сходом і Європою. Стратегічне значення у ХХІ столітті транспортування нафти і газу з Каспійського і Близькосхідного регіонів до Європи загальновідоме. На часі — системний перегляд взаємоприйнятних засад зростання торговельно-економічної ролі Чорноморського регіону, в якому формується ринок з можливостями задіяння щонайменше 350 млн. осіб.

Реалізація накреслених планів для України і Туреччини періодично породжуватиме схожі проблеми, перешкоди і труднощі, які, я в цьому впевнений, мусимо долати спільно.

Шановні пані, панове!

Хочу запевнити вас, що Україна повністю підтримує європейські устремління Туреччини. Викликає повагу велика робота з наближення до європейських стандартів, проведена вами в останні роки. Щиро сподіваємося вже найближчим часом побачити Туреччину повноправним членом Європейського союзу. Ваше сорокарічне терпляче чекання біля «брами» Європи, як і незаперечна кількасотлітня присутність у європейській історії та культурі, це — безцінний досвід толерантних міжцивілізаційних впливів і взаємодії.

У зв’язку з цим хочу поділитися своїми міркуваннями і баченням європейських процесів у ХХІ столітті.

Одразу підкреслю: ми не ведемо мови про «приєднання» чи «повернення» України до Європи. Географічно Україна належить до Європи, до її центрально-східної, південної частини, і цей факт є незаперечним. Духовно і культурно Україна упродовж своєї понад тисячолітньої історії нерозривно пов’язана з цінностями європейської цивілізації та цивілізаційними здобутками своїх сусідів.

Наше сучасне розуміння такої належності України до Європи ґрунтується не тільки на неспростовних історичних фактах, а й на об’єктивних даних соціологічних опитувань переважної більшості українців, які бачать своє майбутнє в інтегруванні до Європейського союзу. Це — закономірна реакція на відхід в історичне небуття «залізних завіс», штучних кордонів та ідеологічних міфів, науково некоректних умовчань і просто легенд щодо нашого минулого і перспектив на майбутнє.

Мало того — це усвідомлене прагнення до об’єднання двох Європ — Західної та Східної — на спільному європейському фундаменті, у зведенні якого культурний, релігійний і суто людський внесок України важко переоцінити.

Як бачимо, до Європи нас веде не один — прагматичний, орієнтований винятково на Брюссель, із його вимогами та стандартами — шлях, а декілька рівноцінних шляхів.

Ми — корінні європейці, і ніхто не доведе нам протилежного.

Думаю, що такі ж або близькі почуття поділяє й народ Туреччини.

Україна як арена одвічної боротьби між латинським Заходом і візантійським Сходом, а також — між візантійським Сходом і Сходом тюркським — не тільки не позбулася своєї європейської соціорелігійної і культурної ідентичності, а й зміцнилася, виходячи з реалій цієї ойкуменічної перспективи, у переконанні власної значущості для культурного й політичного об’єднання східноєвропейських (слов’янських) країн із західними.

Показово, що й Туреччина, а раніше — Османська Порта — історично уособлює собою справді величні ворота між Сходом і Заходом, поріг між «священним своїм» і «зовнішнім чужим». Контакти і взаємопроникнення християнства і мусульманства, їх культур і традицій на цій межі відбувалися не тільки через військові дії, а й через толерантний діалог.

Україна — не просто важлива геополітична вісь євразійського простору. Вона була й залишається геостратегічним «магнітом» і для Заходу, і для Сходу, і для Півночі, і для Півдня. Намагання оволодіти таким «магнітом» очевидні, як і те, що його споконвічний і законний власник — Україна — рішуче відкидає спроби розмовляти з нами мовою неоколоніалізму, нехай навіть і освяченої ліберальними гаслами й цінностями.

Ми поділяємо висновки тих авторитетних дослідників, які стверджують, що і Західна, і Східна Європа — рівнозначний історичний простір (Норман Дейвіс), і щиро жалкуємо, що політики ЄС у своїх оцінках досі виходять із того, наскільки успішно ми імітуємо шлях і моделі розвитку та устрою Заходу.

Підкреслю, що бездумне наслідування, імітування — це не наш вибір і не наша перспектива. Ми тонко усвідомлюємо потенційну загрозу провалитися у прірву ошуканства і псевдопринад глобалізованого «раю». Звідси — увага й неприхована тривога за власну самобутність, за історичний доробок у творення загальноєвропейської ідентичності, зрештою — тривога за те глибинне національне єство українського народу, яке за жодних обставин не повинно розчинитися в новому «глобалізованому історичному казані».

Наш рух, що й досі розцінюється окремими політичними архітекторами нової Європи як спроба подолання нашої «відсталості», а то й «меншовартості», є для нас самих рухом до культурно й духовно монолітної Європи. Ми очікуємо від Європи не тільки її політичної згоди на повноцінне входження України до ЄС, а й неодмінного реформування самої Європи у дусі нових вимог сьогодення включно з її авторитетними міжнародними організаціями.

Очевидно, таке реформування має розпочинатися зі зміни акцентів у самооцінках і оцінках інших геополітичних суб’єктів Європи, з відмови від штампів і стереотипів минулого століття.

Такий підхід унеможливить появу над новою Європою зловісних тіней інквізиції, голокосту, геноциду, расизму, нацизму, голодомору.

Такий підхід, я в цьому переконаний, реально устійнить пріоритет людських прав у його загальноєвропейському вимірі, гуманізм і релігійну толерантність між народами Європи.

Наш ідеал — відкритіша і водночас захищеніша Європа, сповнена історичного оптимізму, а не рецидивів «західної» великодержавної політики, спроможна до нових духовно-інтелектуальних проривів і політичних якостей на основі множинності культурно-політичних спадщин і тенденцій і західно-, і східнохристиянських цивілізацій.

Якщо в західних учених і політиків ще залишаються деякі сумніви щодо щирості й історичної вмотивованості нашого вибору, я просив би їх ознайомитися з висновками сучасного вченого Карла Шлегеля: «Східна Європа не мусить повертатися до Європи, бо вона там завжди була, хоча й у зоні її найбільшого напруження та жорстоких конфліктів. Вона щонайменше має право називатися «Європа»... Якщо хтось хоче знати, чим була Європа в ХХ столітті і як до цього дійшло, а також, чим вона є сьогодні, то слід звернутися саме до східного регіону...».

Бажання інтегруватися до ЄС і НАТО стало частиною нашої сучасної національної ідеї. Це бажання духовно мобілізує український народ, стимулює проведення важливих структурних реформ, здійснення широкої модернізації промисловості, сільського господарства, науково-технологічного комплексу.

У цьому контексті Україна здійснює реформу політичної системи, яка має відповідати новим політично-правовим реаліям, устремлінням і пріоритетам розвитку українського суспільства. Метою реформи є реальне зміцнення ролі й можливостей саме суспільства (зокрема й університетів) як незалежного політичного чинника, рівноцінної з державою і церквою сили у процесах економічної, політичної і культурної модернізації.

Україна перейшла Рубікон трансформаційного періоду: економіка динамічно зростає, політичний і правовий каркас держави неухильно наповнюється демократичним, цивілізованим змістом. Іде активний пошук і селекція демократичних інструментів розподілу влади між різними гілками, забезпечення системи стримування і противаг, дійової відповідальності за всі сторони життя суспільства і парламенту, і уряду. В цих умовах закономірно зростає роль парламенту, який вбачає основним пріоритетом своєї діяльності створення системи стабільного законодавства, яке відповідало б критеріям країн європейської спільноти.

Демонтувавши тоталітарний режим, в якому систематично порушувалися права людини, Україна робить усе, щоб подолати важку спадщину минулого, зокрема й бідність значної кількості громадян, життєвий рівень яких ще не відповідає європейським стандартам.

Цього можна досягти лише в умовах демократичного суспільства. А демократія, як відомо, не встановлюється автоматично і миттєво. За словами Прем’єр-міністра Туреччини пана Ердогана, «навіть Європа не досягла нинішнього статусу за одну ніч». Демократія — процес тривалий і безперервний.

Ми переконані, що процес політичних, економічних і соціальних трансформацій приведе нас до найвищих демократичних і соціальних стандартів життя наших співвітчизників.

У цьому, і насамперед у цьому — мотивація наших євроінтеграційних устремлінь, як і виправдані сподівання на досягнення успіху. Водночас нас не полишає тверда переконаність у тому, що перелік критеріїв європейськості, як і стандартів європейської інтеграції та модернізації, аж ніяк не повною мірою відповідає вимогам сьогодення.

Думаю, що й турецькі політики та інтелектуали поділяють цей погляд, оскільки нам не раз доводилося мати справу з аналогічними проблемами.

Як і у випадку з Туреччиною, наші партнери з Ради Європи і ЄС час від часу вказують нам на порушення прав людини і свободи засобів масової інформації.

Як і у випадку з Туреччиною, лунають вимоги подолати корупцію, встановити жорсткіший контроль над потоками нелегальної імміграції, ефективніше боротися з поширенням наркотиків, з міжнародною злочинністю.

Ми уважно ставимося до цих вимог, розуміючи у більшості випадків їхню слушність.

Ми відкриті до співпраці і сповнені рішучості подолати негативні явища. Свідченням цього є недавнє рішення Міжнародної організації з боротьби з відмиванням грошей (FATF) виключити Україну з «чорного списку» порушників.

Ми робимо все від нас залежне, щоб відповідати копенгагенським критеріям вступу до ЄС. Знаємо, що так само діє і Туреччина.

Але іноді складається враження (можливо, таке саме враження виникає і в Туреччині), що в деяких випадках маємо справу з подвійними стандартами. Можливо, деякі євробюрократи у своєму неприйнятті України і Туреччини виходять з хибних уявлень про те, якою є Європа поза Брюсселем.

Тут скоріше йдеться про ірраціональну філософію й однобічну культурологію, а не про раціональну політику, що будується на широкій концепції Європи.

Тим часом майбутнє розширення ЄС зумовить створення на земній кулі одного з найпотужніших наднаціональних державно-економічних об’єднань у складі 25 різних за етнічним складом, релігією та економічним розвитком країн чисельністю до 450 млн. осіб, з валовим внутрішнім продуктом до 10 трильйонів доларів і обсягами торгівлі, що перевищують 20 відсотків глобального товарообігу.

Переконаний, що це безпрецедентне у світовій історії геополітичне утворення, схоже на федеративну наддержаву нового типу, дасть світові зразки нового демократизму, побудованого на рівноправному співіснуванні різних народів, що прагнуть досягти економічного процвітання і вищих соціальних стандартів.

Але також переконаний, що Європейський союз буде неповним без Туреччини та України, без Азербайджану, Грузії і Вірменії, без Росії та Білорусі.

Європейський союз у ХХІ столітті має стати зоною взаємодії і взаємодоповнення трьох великих цивілізацій — західно-християнської, східно-християнської (православної) та мусульманської. Ми відкидаємо твердження тих, хто зводить поняття Європи до вузьких меж західної частини континенту.

Історія Європи творилася одночасно в Лондоні і Києві, Парижі і Варшаві, Відні і Москві, на берегах Атлантики і Чорного моря, в Гібралтарі і Дарданеллах та Босфорі.

Нова об’єднана Європа не повинна бути поділена за релігійно-цивілізаційною ознакою. Вільний рух людей, товарів, ідей, культурно-освітніх і наукових цінностей дасть могутній поштовх для процвітання народів Великої Європи, зокрема народів, що населяють береги Чорного, Каспійського та Середземного морів.

Вступ Туреччини і України до Європейського союзу означатиме приєднання 115 млн. осіб до могутнього інтеграційного утворення. Це означатиме відчутне зростання європейського науково-технологічного, інтелектуального, культурного та економічного потенціалу, вихід ЄС на нові глобальні рубежі в районі Близького Сходу.

Ми не втратимо тих позитивних шансів, що їх дає глобалізація. При цьому свідомі усієї відповідальності і самих себе, і нової Європи в цілому щодо необхідності безкомпромісної боротьби з тероризмом, з агресивним сепаратизмом, ксенофобією, з поширенням зброї масового знищення, злиднями і бідністю, екологічною деградацією — з усіма загрозами, що їх несе людству ХХІ століття.

Ми віримо у велике майбутнє наших країн — України і Туреччини, які лежать на перехресті Європи, Євразії і Близького Сходу і виконують історичну місію: єднання Євразійського континенту, місію бути країнами великого транзиту, зонами миру, стабільності, демократії, економічного зростання.

Обидві наші країни, кожна по-своєму, зацікавлені в зміцненні безпеки в Іраку — цій больовій точці Близького Сходу. Ми сподіваємося, що Туреччина під час саміту НАТО в червні 2004 року підтримає зусилля України приєднатися до цієї оборонної організації, яка розширює зону своєї відповідальності в євроатлантичному просторі.

Шановні друзі!

Сьогодні, у цій залі, чітко бачимо майбутнє Туреччини. Це майбутнє — в очах і думках тих, хто будуватиме країну в ХХІ столітті, хто примножуватиме інтелектуальний потенціал людської цивілізації, хто творчо розвиватиме заповіти великого Ататюрка.

Попри прагматичні вимоги часу людське начало і гуманітарний вимір відносин між Україною і Туреччиною мають залишатися пріоритетними. Тому вдячний вам за підтримку й розширення наукового інтересу до української історії, мови та культури, за збережені в турецьких архівах історичні джерела, у яких — правда про історію українського народу.

Для нас, українців, символом мудрого державного управління залишається діяльність султана Сулеймана Чудового, який вимагав від своїх вельмож так поводитися зі своїми селянами, щоб селяни сусідніх країн заздрили їхній долі. Це той самий Сулейман Чудовий, дружиною котрого була вже згадана легендарна українка Роксолана, пам’ятник якій нещодавно встановлено на Львівщині в Україні.

Окремо хочу згадати внесок видатного орієнталіста і україніста академіка Агатангела Кримського, фундаментальна праця котрого «Історія Туреччини», як і його блискучі переклади турецьких авторів на українську мову та власні оригінальні твори про цю благословенну землю, відкривала по-новому не тільки українцям, а й усій Європі правду про цей край.

А велична Софія у Стамбулі і Софійський собор у Києві — це не лише історико-культурний і архітектурний перегук, це символ софійності — осі мудрості, яка мусить стати головною віссю в об’єднанні наших народів, культур, інтелектуалів і митців.

Переконаний, що новому поколінню і українських, і турецьких інтелектуалів вдасться збудувати нову Європу — Європу без дискримінацій і поділів, Європу, яка стане у ХХІ столітті основою та гарантом демократії і добробуту.

Нехай же на цьому шляху удача тече до вас, немов вода, а здоров’я, віра у правоту обраного шляху ніколи не полишають вас.

Дякую.