Нове виборче законодавство має працювати не на партократію, а на Україну

5 березня Верховна Рада України підтримала в першому читанні законопроект «Про вибори народних депутатів України» Ключковського—Рудьковського. Інші проекти, в тому числі і поданий мною спільно з О. Климпушем та К. Поліщуком, відхилила.

Зазначу, що змагання проектів, по суті, не було. У залі відчувалося, що питання вже завчасно вирішено, команди — як голосувати — дано, і ніхто не слухає інших точок зору.

Що ж, таке буває і справа тут не в амбіціях авторів відхилених проектів. Річ у тім, що законопроект Ключковського орієнтовно у четвер буде поставлено на друге читання і, швидше за все, прийнято.

І якщо вже вести мову про прийняття саме цього законопроекту, то потрібно чітко розуміти, що в ньому є позитивним, а що треба обов’язково обговорити, і — я переконаний — змінити під час другого читання.

Адже Закон про вибори — тим паче до Верховної Ради — це один із фундаментальних, і поспіх у його прийнятті неприпустимий, хоча депутатам він штучно нав’язується.

Але передусім декілька попередніх слів. Ідеологи жорсткої «пропорціоналки» часто стверджують, що «мажоритарка» погана, мовляв, тим, що там усе вирішує адмінресурс, тому й потрібні пропорційні вибори. Звичайно, випадків втручання адмінресурсу вистачає. Але твердження про його всевладність в мажоритарних округах — це міф.

Автор — живий приклад цього. Я висувався у 2002 році як безпартійний, весь адмінресурс працював на кандидата від «Єди», опозиційні кандидати теж забирали свій сектор електорату. І що ж? Я переміг з перевагою в 9 тисяч голосів, а підтриманий адмінресурсом кандидат посіла аж... сьоме місце!

І таких прикладів у країні чимало. Перемагає не адмінресурс, а особистість, уміння працювати з людьми, переконувати їх не своєю приналежністю до впливової політичної сили чи авторитетного лідера, мовляв, виберіть мене, тому що я комуніст (соціаліст, рухівець тощо), або: за мене Ющенко (Тимошенко, Мороз тощо), —  а своєю конкретною роботою в окрузі, в тому числі, й особливо, попередньою, задовго до виборів.

Тепер нас хочуть переконати, що не особистість кандидата і не його конкретна робота, зокрема і в окрузі, є важливою, а приналежність кандидата до певної партійної структури, політичної сили.

Але ж головне питання будь-якого виборчого закону — це склад депутатського корпусу. Хто прийде в парламент у 2006 році, в який спосіб він потрапить до виборчих партійних списків, хто буде визначати місце кандидата у партійному виборчому списку, за якими критеріями?

Що ж нам пропонує у цьому сенсі законопроект Ключковського—Рудьковського? Жорсткі закриті партійні списки, склад яких визначають центральні органи партій, а реально — передусім лідер.

Звичайно, кожен лідер по-своєму комплектує списки, але досвід 2002 року показує, що досвідчені, заслужені партійні працівники чи політики можуть бути відсунуті у непрохідну частину списку, натомість у прохідній можна було зустріти несподівані фігури: скажімо, рідних, близьких, або якогось зовсім невідомого у політиці бізнесмена.

Якщо пройде такий механізм формування виборчого партійного списку, то з 2006 року у парламенті складеться ситуація, коли партійні лідери — керівники фракцій будуть фактично визначати всю ситуацію у Верховній Раді. Замість небезпеки адмінресурсу виникає небезпека узурпації політичної влади в законодавчому органі декількома партійними лідерами.

Реально саме вони диктуватимуть свою волю і залу, і президії.

Чи зможе в цій ситуації якийсь окремий депутат зайняти свою особливу позицію, заперечити лінії фракції чи думці лідера? Сьогодні це можливо, особливо депутату-мажоритарнику, бо йому депутатський мандат дали виборці, на яких він орієнтується.

А якщо депутата до Верховної Ради приведуть не виборці, а фактично лідер партії, то на кого орієнтуватиметься депутат? Чию думку враховуватиме?

Відповідь зрозуміла — хто дає мандат, на того і орієнтуються. А якщо до того ж цей мандат буде імперативним, як це передбачається законопроектом №4105, і депутата можна буде виключити з фракції за його позицію, то хто з депутатів у такій ситуації зможе вільно і принципово відстоювати те, в чому він переконаний?

Імперативний мандат разом із закритим характером формування партійних виборчих списків — це і є неприхований адміністративно-партійний вплив і навіть більше — тиск на депутатів. Ось до чого може привести реалізація такого підходу, який і пропонує законопроект Ключковського—Рудьковського.

Це є ущемлення принципу народовладдя, гальмо на шляху демократичного розвитку політичної системи України.

Що ж можна запропонувати альтернативно?

Перше — це максимально демократизований механізм формування партійних виборчих списків, який міститься у моїх пропозиціях, які я подав до другого читання.

Пропонується процес добору, обговорення та визначення кандидатів у списки зробити максимально прозорим, справедливим і загальним.

Кандидатів починають обговорювати і висувати районні та міські, а потім і обласні партійні конференції у межах квот. Складається рейтинговий список за результатами голосування, який і заповнює свої квоти. Загальнопартійний список формується так: 27 парторганізацій, кожна з яких представляє одну адмінтериторіальну одиницю (область, АР Крим, Київ, Севастополь) вибудовуються у рейтинговий список за внутрішньопартійними критеріями (наприклад, величина парторганізації, кількість членів партії тощо).

Номером 1 загальнопартійного списку стає найрейтинговіший кандидат найрейтинговішої парторганізації. Номером 2 стає найрейтинговіший кандидат від парторганізації, яка є другою за партрейтингами, і так до кінця.

Передбачаємо запитання: а як лідер партії чи члени чільної п’ятірки мають потрапити до списку? Хіба їм заздалегідь не гарантоване місце?

Пропонуємо авансом не гарантувати нікому. Лідер теж повинен отримати своє місце не на «блюдечку», а в рейтинговому голосуванні. Природно, що він має балотуватися у першій за рейтингом парторганізації, щоб мати право очолити список.

Це незвично, але, хочеться вірити, що справжні лідери цього не злякаються і зможуть вибороти чільне місце у списку. А от лідер з слабким авторитетом може й не отримати першого місця. Якщо він (або інший кандидат) посяде, наприклад, друге місце у рейтинговому голосуванні першої парторганізації, то у списку він буде аж на 28-му місці, а якщо третє, то відповідно матиме 55-те... Адже загальнопартійний виборчий список формуватиметься блоками по 27 кандидатів: спочатку 27 перших від кожної регіональної парторганізації, потім 27 других, 27 третіх і т. д.

Що дає така система? Вона змусить усіх, хто хоче балотуватися до списку, активно працювати в регіонах, демократизує внутрішньопартійне життя, змусить лідерів тісніше працювати з парторганізаціями.

Якщо вже проходити в парламент за списком, то до нього мусять потрапити справді активні, авторитетні політики, які реально працюють і добре відомі в регіонах.

А не те, що буває нині — одні у регіональних парторганізаціях виконують усю важку «чорнову» роботу, реально тримають партію на своїх плечах, а до Верховної Ради потрапляють інші — кого в регіонах інколи не знають, інколи не шанують.

У такий спосіб процес політичного структурування суспільства, посилення ролі партій буде демократизовано, кандидатів до списку обиратимуть партійні маси, а не керівники, що дасть можливість і у парламенті депутату-списочнику відчувати себе впевненіше, адже за ним — соратники, які його висунули.

Це — мінімальна, хоч і не єдина умова прийняття пропорційного закону. І так думає чимало депутатів.