60 років тому киянин Олександр Накорчемний загинув за вільну Італію
У роки Другої світової війни в концтаборах і гето загинуло і зникло безвісти майже 8 мільйонів мешканців України. 3,5 мільйона було евакуйовано в тил, до Німеччини депортовано 2,4 мільйона осіб, з яких 200 тисяч додому не повернулися. При цьому долі тисяч зниклих безвісти досі невідомі. І єдина служба в Україні, що з’ясовує долі членів роз’єднаних сімей, — Товариство Червоного Хреста. За словами президента ТЧХУ Івана Усиченка, служба розшуку товариства встановила місце перебування або з’ясувала обставини загибелі більш як 6 тисяч осіб, яких донедавна вважали зниклими безвісти. Встановлено майже 6 тисяч місць поховань... Тобто на могилах майже 6 тисяч наших співвітчизників уже немає надпису «невідомий»...
У родині Накорчемних було шестеро синів і одна донька. Троє старших пішли на війну. На Олександра прийшло повідомлення ще 1941 року, що пропав безвісти. Другий брат Анатолій партизанив, його повісили на Хмельниччині. Третій — Аркадій — був розвідником. Кілька поранень, контузій. А одного разу його взагалі поховали в братській могилі. Але не глибоко. Вибрався. Кажуть, десь на території чи то Чехії, чи то Словаччини є пам’ятник загиблим, на якому викарбувано його ім’я. Але він єдиний з-поміж трьох братів повернувся додому. І саме він у 1982-му зателефонував своїй сестрі Олені зі словами «Сашко знайшовся».
«Я злякалася, — згадує Олена Климентіївна, — мало чого, адже війна була. Може, де в полон потрапив». З’ясувалося, Аркадій побачив у програмі «Час» сюжет про відкриття в італійському місті Гонзага пам’ятника італійському партизану і «російському льотчику». Італійця звали Альчиде Гараньяні (прізвисько Скарпоні), а льотчика — просто «руссо гарибальдіно Алессандро», тому що справжнього імені італійські учасники руху Опору не знали. Алессандро лише розповів, що в нього багато братів і одна сестра, і що він жив у місті, котре за тисячу кілометрів від Москви.
Отут варто зробити відступ і пояснити, чому сьогодні ім’я Олександра Накорчемного в місті Гонзага знають усі. Про те, що відбулося з Олександром після того, як його літак збили над Ростовом (саме тоді в Київ прийшло повідомлення, що він пропав безвісти), Олена довідалася лише через сорок років після війни. Був поранений. Потрапив у полон. Утік. Його знову піймали. До слова, утікав він чотири рази. Був у концтаборах у Польщі, Франції, Італії... Після останньої втечі приєднався до руху гарибальдійців. У ніч з 19 на 20 грудня італійські партизани вирішили взяти штурмом концтабір, який був у стінах школи. Першим до казарми забіг Олександр. Кажуть, він знищив майже 60 фашистів. Але шансів вийти звідти живим не було. Йому на допомогу поспішив Скарпоні, але його вбили ще на подвір’ї.
Тієї ночі з концтабору втекло більш як 600 ув’язнених. А тіло Олександра виставили в каплиці для пізнавання. Уночі партизани викрали Олександра... Двох партизанів перепоховали з належними почестями лише після звільнення Італії. Тоді само вирішили нагородити двох героїв посмертно вищою нагородою Італії золотою медаллю «За військову доблесть». Але справжнє ім’я Скарпоні було відоме, і його нагороду віддали родичам. А хто такий гарибальдіно руссо?
«Брат, почувши цю історію, одразу вирішив, що це наш Сашко, — розповідає Олена Климентіївна. — Ми одразу зібрали фотографії і відправили запит у Червоний Хрест». Відповіді не було довго. В Італії звіряли кожен факт, адже потрібно встановити ім’я національного героя. На той час у Гонзазі з’явився не тільки пам’ятник, а і вулиця імені Олександра. «До нас у Київ приїжджав командир батальйону 145-ї гарибальдійської бригади Оддіно Казолі. Дивився фотографії дуже довго. А потім сказав: «Дуже схожий». Вирішальним був вердикт лікаря, котрий констатував смерть Олександра і визнав у змученому полонами обличчі молодого льотчика, який дивився з довоєнних фотографій.
Далі події розвивалися стрімко. Сьогодні вже і в сусідньому місті Реджіо-Еміліо (де також партизанив Олександр) є вулиця, яку назвали на честь героя. А точніше, на честь його батька, за те, що виховав такого сина. Звучить це так — вулиця «Климентьєвич»... Скринька з київською землею припаяна до меморіальної плити мавзолею, на якій викарбувано ім’я вже не безіменного героя. Мерія міста Гонзага вирішила клопотати про присудження Олександрові Накорчемному золотої медалі. Тоді ж, у 80-х, почався обмін делегаціями. В Італію їздили родичі Олександра, і зустрічали їх там не лише партизани і представники мерії, а й ті, кого звільнили тієї грудневої ночі.
У Києві італійську делегацію приймала Південно-Західна залізниця. Адже до війни Олександр був залізничником і працював у депо Київ-Пасажирський. І коли на батьківщині довідалися про його подвиг, то вперше в Радянському Союзі посмертно присвоїли звання почесного залізничника.
Сьогодні контакти припинилися. «Не знаю, чому, — бідкається Олена Климентіївна. — Я намагалася налагодити зв’язок через Посольство Італії в Україні. Але марно». Не знає Олена Климентіївна і того, нагородили Олександра медаллю чи ні. Італійські партизани вже давно писали, що справу цю вирішено і запитували, чи одержали в Києві нагороду. А ще Олена Накорчемна хоче забрати документи і речі Олександра (зокрема, значок почесного залізничника) з музею Вітчизняної війни. «Після ремонту вони опинилися в запасниках. Віддам краще до музею залізничника», — розмірковує Олена Климентіївна.
Цей рік для Олени Шетилової особливий. У грудні виповниться 60 років, як у чужій Італії загинув її старший брат. Термін чималий. Проте подвиг сроку давності не має.
