Із дос’є «ГУ». ЧОРНОВІЛ Тарас В’ячеславович, народний депутат України по 116-му виборчому округу (Львів). Народився 1964 року у Львові. Навчається у Львівському національному університеті ім. І. Франка за спеціальністю міжнародне право. Після служби в армії працював санітаром операційного відділення Львівської міської лікарні швидкої допомоги, заступником директора науково-видавничого підприємства «Мета», головним редактором видавництва «Стрім». До обрання до парламенту на довиборах у 2000 році — головним редактором незалежної громадсько-політичної газети «Час». Член партії «Реформи і порядок», Комітету ВР з питань державного будівництва та місцевого самоврядування, позафракційний. Одружений, має трьох синів. Захоплення — література, гірський туризм.
— Відколи ви в політиці? І, звичайно, не можу не запитати: який вплив мав на вас батько?
— Я вдячний своїм батькам, що вони розставили всі акценти ще з дитинства. Батька бачив дуже мало, оскільки політичні арешти та відсидки фактично цілком забрали його з мого дитинства. Батько був якимось певною мірою міфологізованим, вимріяним образом, але водночас дуже реальним. Він завжди ніс у собі певний позитивний заряд. Мама — Олена Антонів — теж унікальна постать для Львова. Вона була активісткою у підпільній на той час греко-католицькій церкві, в солженіцинському фонді допомоги політв’язням. Коли запитують, відколи я в політиці, кажу: з пелюшок. Коли батько працював на будівництві Київської ГЕС, під час обшуків у нашому домі він ховав свої рукописи та статті у мої пелюшки.
— Який ваш найяскравіший спогад із дитинства?
—Побачення з батьком, який наприкінці 60-х відбував перше ув’язнення на Вінниччині. Мені було десь чотири роки, ми йдемо через велетенське поле соняшників, підходимо до височенного паркану з колючим дротом. Під час побачення батько сказав щось політичне. І в цей момент до кімнати увірвався якийсь кадебіст і дуже сильно кричав... Потім цей спогад трансформувався у моїй пам’яті в ілюстрацію з творів Бориса Грінченка: царський жандарм і революціонер-народник.
— У вас були якісь ідеологічні суперечності чи конфлікти з батьком?
— Принципових ні. Хоча мені не подобалися деякі люди в його оточенні. Після здобуття незалежності України батько сказав: підводимо риску і забуваємо все, що було. Багато з колишніх агентів КДБ опинилися у Народній Раді парламенту й потім зробили свою брудну справу. А я наполягав на потребі оприлюднити ті документи та прізвища. У нас були також деякі непорозуміння у релігійних питаннях. Але щоб демонструвати свою незгоду, треба бути людиною такого самого рівня. Я ж розумію, що таким не був і не є.
— Але на довиборах 2000 року у Львові багато людей голосували за вас лише як за сина В’ячеслава Чорновола. Це не ображало?
— На 90 відсотків це справді було голосування за сина В’ячеслава Чорновола, але мене пам’ятали як депутата обласної ради, керівника видавництва. Є також поняття політичних династій. Йти на вибори я вирішив сам після трагічної загибелі батька в березні 1999 року, коли зрозумів, що не маю права залишатися осторонь політики.
— Чим відрізняється Тарас Чорновіл від В’ячеслава Чорновола?
— Тарас не має за собою того морального багажу політв’язня, що був у батька, колосальної правозахисної практики, особистої харизми і образу людини-легенди. Я мушу зараз на кожному кроці дуже болісно відстоювати своє місце.
— У минулому парламенті ви вийшли з фракції Руху, який підтримував вас на виборах, нині — з фракції Віктора Ющенка «Наша Україна». Багатьом важко збагнути такі переломні кроки...
— Жодного перелому не було і немає. Я не змінив свої ідеологічні погляди чи мислення. Так само у 2001 році я вийшов із фракції Руху та увійшов до фракції «Реформи і порядок», де, на мій погляд, було більше адекватності до політичної ситуації та можливостей самореалізації. Нині я залишаюся позафракційним опозиційним депутатом. На наступних президентських виборах я не заважатиму Ющенку, проголосую за нього і агітуватиму інших. Але проведу таку алегорію: на дорозі застряг автобус, він буксує і не рухається з місця. Частина пасажирів тихенько дрімає і очікує, доки хтось під’їде, підчепить і кудись їх потягне. Частина — тихенько, щоб не висадив, лають шофера. Частина починає розхитувати автобус із середини, а хтось виходить і починає його штовхати. Поки що я нагадую ту людину.
— А ви не хочете сісти у власний «автобус», створити власну партію?
— Поки що це лише плани. Блок партій, створений лише під одну реальну дію — обрати Ющенка президентом, у нових умовах нежиттєздатний. Бо він не має достатньої ідеології. Немає її і у влади. Тож потрібно будувати певну ідеологічну основу, навколо якої зможуть об’єднатися політики.
— А вам пропонували «пересісти в інший автобус», увійти до парламентської більшості?
— Коли утворювалася більшість, мені пропонували суму, вдвічі більшу, ніж будь-кому коли-небудь в українському парламенті. Наскільки мені відомо, максимальний хабар був мільйон доларів, а мені пропонували два. Та коли я відмовився, перевели це на жарт. Останнім часом до мене з непристойними пропозиціями не зверталися.
— Де зараз ваш дім — у Києві чи у Львові?
— Я досі живу в готелі й не адаптувався до Києва — тут дещо інші моральні стандарти. Психологічно мій дім у Львові, але розумію: мені доведеться працювати в Києві, бо Львів нині, на жаль, помітно відстав у політичному і культурному плані. Так само належу до національно-демократичного крила, але шукаю своє майбутнє поза цим табором — нішу чистого правильного центризму, людей, з якими можна вибудовувати нормальні правила гри і національну державну ідеологію не лише для Заходу, але й для Сходу України.
