В Українському фонді культури Борис Олійник обнародував дві свої книжки, щойно перекладені й видані в Сербії — «Над стріхою тополя» (вірші) та «Два роки в Кремлі» (політична публіцистика).
Якщо друга з тих книжок, писана ще по гарячих слідах розвалу Союзу, вже здається нам (та, мабуть, і сербам) трохи екзотичною, якщо не наївною — то перша з названих книжок викликає глибші й складніші відчуття. Сербською вона зветься «Над стрехом jаблан» (перекладачі Лука Хайдукович та Джура Лачак). Книжка двомовна — українські вірші подано поруч з перекладом. Так ці вірші й було озвучено на презентації: парами виходили дівчата, київські студентки-філологи, й читали — одна українською, друга сербською мовою. Ця мова для українського вуха звучить трохи містично — чимось схожа на нашу і нами самими ніби забута! Але ось-ось згадається! І в звуках цієї мови давно знайомі вірші Олійника ніби набувають особливого, непередбачуваного сенсу. Йдеться не про сенс того чи іншого слова чи фрази, а про живу й відчутну близькість народів і культур. Цього відчуття не дасть ніяка політична публіцистика. Вірші — річ інтимна, вони, як правило, рятують від самотності одну окрему людину. Але в цьому випадку йдеться про щось більше: про два народи, що заблудились на континенті і почуваються самотніми. І для них (нехай це й крапля в морі) дуже важливі отакі книжки.
