Блискучий виступ в Атланті Євгена Браславця та Ігоря Матвієнка здивував багатьох цінителів вітрильного спорту. Лідерами вважали інших. І тільки тренер Віктор Коваленко вірив у здатність своїх вихованців зійти на п’єдестал. І переконання це ґрунтувалося на тім, що Євген Браславець за роки занять спортом сформувався у сильного, досвідченого, здатного до самостійних неординарних дій на дистанції.
До Коваленка Браславець з Матвієнком потрапили 1990 року. Перед тим навчалися в інших наставників. Євген розпочинав знайомство з вітрилами під наглядом Олени Пашутіної. Ходив на «Оптимісті». У тій самій групі Ігор уперше взявся за шкоти «Кадета», на якому стерновою була його сестра. Хлопчики підросли і їх об’єднали в одному екіпажі: на стерні — Браславець, на шкотах —Матвієнко. У такому складі їх тренував Ігор Міллерман, однак Олена Пашутіна не залишила поза увагою своїх вихованців і саме вона наполягла, щоб здібних хлопців перевели до групи Віктора Коваленка, вже знаного на той час фахівця. Через три роки дніпропетровці стали чемпіонами України. Відтоді вони практично не стартували в першостях рідної країни, бо морські дороги пролягли в усі кінці світу. Збочувати з них не доводилося, адже мали на меті спортивні вершини.
Якось запитала у Браславця, що у спорті дає йому найбільше задоволення. Він не вагався: «Навіть не перемога, а процес наближення до неї. Задоволення відчуваю, коли йду до мети».
Шість років ішли хлопці до своєї найбільшої перемоги. 1995-го у чемпіонаті світу зупинилися за крок від п’єдесталу — були четверті. Та тренер з огляду на наближення олімпійської регати найбільше цінував не місця, які вони посідали у великих міжнародних змаганнях, а змужніння екіпажу. «Він виховував у нас вміння приймати самостійні рішення, — каже Браславець. — Для нього на першому плані було виховання особистості, а вже згодом — досягнення результату». І саме ці якості стали в нагоді, коли життя розвело по різних континентах вчителя і учнів. Але перед тим була Атланта і беззастережна перемога над суперниками.
Наступного сезону Браславець з Матвієнком стали срібними призерами чемпіонату Європи. Так, спочатку був для них успіх олімпійський, а вже за ним —досягнення європейського і світового рівня.
На жаль, як це сталося з багатьма відомими спортивними наставниками, одразу після Атланти Віктор Коваленко вимушений був їхати працювати за кордон — до Австралії. Сподівався, що в нього залишиться можливість наглядати за своїми українськими екіпажами, однак умови контракту були жорсткі: працювати винятково з австралійцями. Вряди-годи запрошував українців як спаринг-партнерів. Та це вдавалося дедалі рідше. З дніпропетровцями працював головний тренер збірної країни Віктор Майоров. Хоча, як казав Браславець, «надходить час, коли ти сягаєш того рівня, за якого щоденна присутність тренера і необов’язкова. Та все-таки необхідно, щоб хтось спостерігав за тобою збоку і міг зробити слушні зауваження». Хлопців не треба було підштовхувати. Вони самі прагнули не зупинятися. Хоча успіхи в міжолімпійське чотириріччя не квапилися. Особливо на світових чемпіонатах. 1997-го — п’яті, затим — шості, сьомі. Щоправда, 1998-го, коли в Дубаї проходив чемпіонат ІSAF, українці стали другими. Невже праві були ті, хто вважав успіх Атланти випадковістю?
У рік Сіднея Браславець з Матвієнком стали бронзовими призерами чемпіонату світу. Тоді на озері Балатон зібралася величезна флотилія — аж 130 човнів. Наближення Олімпіади загострювало інтригу. Перемогли австралійські вихованці Коваленка. Він знову підтвердив своє офіційно визнане після Атланти звання кращого тренера світу. То що ж, доведеться і в Сіднеї конкурувати колишнім і теперішнім учням?
Конкуренції як такої не склалося. Австралійці перемогли, українці фінішували шостими. Принагідно зазначимо, що в олімпійській історії класу «470», яка розпочалася в 1976 році, не було випадку, щоб одному екіпажеві вдалося перемогти повторно. Щоправда, в 1984 і 1992 роках чемпіонами ставали іспанці, однак на дистанцію виходили різні екіпажі. Мало того, чемпіонам жодного разу не вдавалося взагалі зійти на п’єдестал. Однак, хоча й закономірність, та від того гіркоти не меншало. Звинувачували тренера? На таке моє запитання Браславець відповів по гарячих слідах Сіднея: «Треба думати власною головою. Не можна бути в повній залежності від тренера. Олімпіада — абсолютно особливі змагання. Тут господарює жорсткість, тому не можна припускатися не те що помилок, а й натяку на них. Я й це зрозумів із запізненням, тому й залишився без медалі». Кілька дискваліфікацій протягом регати викинули Браславця з призової трійки, на місце в якій він реально розраховував. Чи не так і приходить зрілість?
Наступного після Сіднея сезону команда Браславець —Матвієнко довела свою життєздатність. Чітко визначили основні завдання — результат на чемпіонатах Європи і світу. Першість континенту, яка проходила в Дубліні, зібрала 62 екіпажі. Більшість з них приїхали заздалегідь, щоб пристосуватися до специфічних місцевих умов. Наші, як завжди, такої змоги не мали. Та розпочали успішно, доки не розпочався шторм. Він відкинув назад, кілька стартів скасували через негоду, отже часу на те, щоб надолужити згаяне, практично не лишалося. Налаштувалися на «срібло». З тим і пішли в останню гонку, маючи на меті не втратити свою позицію, з огляду на те й будували тактику. Після смуги невдач і друге місце добре. Коли після останнього фінішу їх почали поздоровляти, сприймали це як годиться. Знову на п’єдесталі. Й не збагнули одразу, що поздоровляли їх з перемогою! А далі був чемпіонат світу в Словенії. 11 перегонів провели надзвичайно стабільно і нарешті стали чемпіонами. Наступного, 2002-го, знову дніпропетровці впевнено тримали лідерські позиції, на кінець серпня очолювали світовий рейтинг. До своїх успіхів могли зарахувати призові місця — третє і друге на двох регатах, що проходили в Афінах. 2003-й розпочали з третьої сходинки світового рейтингу. Цей останній передолімпійський рік дещо здали позиції, хоча розпочинали його успішно. На одній з найпрестижніших міжнародних регат сезону — Кільській — перемогли з великим відривом. Але на чемпіонаті світу в Кадісі посіли шосте місце. Та головне — здобули олімпійські ліцензії. І тепер — до третього олімпійського старту.