На церкву і її майно наклали оком приватні особи
Більш як шість років тому в селі Мар’янівці було створено громаду Української православної церкви Київського патріархату. Громада зареєструвала свій статут, їй було передано на баланс будинок колишнього сільського клубу.
Про мар’янівський церковний «розкол» і його наслідки ми вже розповідали на сторінках газети («ГУ» від 13.12.2003 р.). Була надія, що православні селяни зможуть перебороти виниклі між ними чвари, знайти мову взаєморозуміння і взаємоповаги. Що змінилося з тих пір?
— Та, власне, нічого, — сказав головний фахівець обласного відділу у справах національностей, міграції і релігій Олександр Клемешин. — Як і раніше, у Мар’янівці лише одна громада зареєструвала свій статут — Київського патріархату.
Справді, релігійна організація може існувати і без реєстрації статуту. Але тоді громада, в даному разі Московського патріархату, не має права юридичної особи з усіма наслідками, що звідси випливають. Ті, що вийшли з громади Київського патріархату, претендують на храм і церковне майно. Претендують приватні особи, а не релігійна організація, що суперечить законодавству про свободу совісті.
— Якби в Мар’янівці прихильники УПЦ МП зареєстрували свою громаду, а вже потім пред’явили претензії щодо храму, — зазначив Олександр Клавдійович, — то суперечку, що виникла, довелося б вирішувати в судовому порядку.
Сьогодні громаді Київського патріархату немає жодної потреби відстоювати свої права в суді. Адже її віруючі володіють цим храмом на законних підставах. І їх кількість не має ніякого значення. Бажання більшості, як стверджує Клемешин, — це ще не підстава для переділу власності.
Один з авторів, уродженець села, чудово пам’ятає, як будувалася церква, а точніше, переобладнувався клуб. У старому, столітньому, з добротними стінами храмі зберігалося радгоспне зерно. Про ремонт будинку не йшла мова в роки перебудови, а вже тепер (без спонсора!) тим паче ніхто і не думав про це. От, подумалося, чому б тим «приватним особам», що наклали оком на примітивний клуб-церкву, де все зроблено руками селян, не розщедритися на реконструкцію справжнього храму. «Прихватизувати» готове, звичайно, простіше. Але віруючі, хочеться вірити, зуміють відстояти своє дітище.
А як воно народжувалося, написала в редакцію землячка Любов Михайлівна Воротинцева.
«Церква відкрилася за місяць завдяки всім людям. Мій покійний чоловік Павло, наприклад, ремонтував клуб з першого дня до останнього. Як, до слова, і отець Омелян, Олександр Дейнега, Анатолій Власов, Володимир Приходько... Будували вівтар, установлювали ґрати на вікна, лавки для бабусь. Ми вважали, що православна церква одна, і поняття не мали про патріархати. Усе, що всередині храму, було куплено за гроші парафіян. А тепер хтось зазіхає на наше майно і сам будинок. Я от не розумію, чому ігнорують бажання більшості...»
Інша наша читачка з Мар’янівки Ніна Кучеренко теж з болем пише про обмеження прав і інтересів парафіян. Ніна Дмитрівна була з самого початку відкриття храму, ходила по дворах, переконуючи односільчан у необхідності облаштування клубу під церкву.
«Не ми насильно захоплювали храм і не ми йшли проти волі Божої, — пише до редакції шановна в селі віруюча. — Але тепер наш панотець править службу на вулиці, а те, що нами було зроблено, використовують чужинці. Чому така несправедливість?».
Запитань, на жаль, більше, ніж відповідей. А в обласному відділі у справах національностей, міграції і релігій лише констатують: «Ситуація не змінилася ні на краще, ні на гірше». Чому ж не змінилася на краще?
На що чекаємо, добродії?
Приазовський район
Запорізької області.
