Примхлива кримська погода змінила гнів на милість, нам усміхнулося сонечко. І наші друзі-прикордонники

Дехто сумнівався, що ми справді потрапимо на острів саме 23-го. Бо напередодні був дуже несприятливий прогноз погоди: штормове попередження, обледеніння, казали навіть, що судна не виходять у море, стоять на приколі, бо очікується шторм... Однак нас це не зупинило. Ми були впевнені: примхлива кримська погода змінить гнів на милість. І, як і першого разу, в листопаді минулого року, на Тузлі нам усміхнуться сонечко і наші друзі-прикордонники. Так і сталося.

У світлиці на заставі зібралися всі прикордонники, хто не був у наряді чи на чергуванні. Ми роздали хлопцям свіжий номер «Голосу України» з матеріалом про наші наміри подарувати відеомагнітофон. І, вітаючи з Днем захисника Вітчизни увесь особовий склад прикордонної застави «Острів Тузла», вручили її начальникові Роману Цимарю наш подарунок, пообіцявши, що й надалі постачатимемо касети, котрі надійдуть у редакцію від наших читачів.

Кращим воякам — молодшому сержантові Павлу Мусієнку та рядовому Олександру Могущему — призи газети — фірмові годинники з логотипом «Голосу України». А фірмові календарі дісталися кухарям-хлібопекарям — рядовим Миколі Ільченку та Сергію Терлецькому. Ділову папку одержав від газети заступник начальника застави лейтенант Анатолій Сокирко.

Павлові Мусієнку 19 років. Він студент першого курсу Донецького університету, буде гірничим інженером, коли закінчить навчання. Павло вітає своїх батьків, молодшого братика Максима і дівчину Аню з весною.

У фірмові футболки й кепки від «Голосу» одягли ми на Тузлі... сімейну пару — начальника застави майора Романа Цимаря та його дружину — старшого радіотелеграфіста рядового Оксану Цимар. От тільки не передбачили, що на заставі разом з татом і мамою «несе службу» маленький чотирирічний Костя. Це був для нас справжній сюрприз. Виручила мавпочка-талісман, що подорожувала на Тузлу в кишені шуби, одного з авторів цих рядків... Думаємо, зміна її прописки — гарна прикмета. Бо мавпочки, мабуть, не люблять жити в шубі.

Святковий настрій воякам створювали того дня не тільки ми, а й артисти-аматори з Керчі. Це — Галина Дмитрюкова та Костянтин Артеменко, Олена Полюшкіна з літературного об’єднання «Ліра Боспору» та її донька Вікторія, котра викладає музику у міському інтернаті, співає, грає на бандурі, гітарі і роялі, а також Тетяна Онищенко — душа міського клубу авторської пісні...

О 20-й годині у прикордонників настає наступна доба, шикується прикордонний розрахунок, заступає новий наряд, змінюються чергові, йдуть у нічні дозори. Решта — хто відсипається, а в кого — дозвілля. Тож відео на заставі актуальне: хто мав вільний час, дивилися його майже всю ніч. А на ранок і нам показали — записи телерепортажів про урочисте відкриття застави і новосілля торік 1 грудня. Так, ми мали змогу на власні очі пересвідчитися у справедливості слів Міністра транспорту України Георгія Кірпи, що такі гарні умови життя, як на прикордонній заставі «Острів Тузла», не мають люди навіть у міських квартирах. До речі, кожен з нас згадав свою, київську, де зовсім не жарко, чи сімферопольську, де воду не те що гарячу, а інколи й холодну можна «зловити» тільки за графіком. На спорудженні нових приміщень, кажуть, освоєно один мільйон доларів США. Будівельні матеріали й саме спорудження приміщень — усе це коштом Мінтрансу і, зокрема, «Укрзалізниці». Вона, до речі, й надалі матеріально підтримує прикордонну заставу «Острів Тузла». За це Міністрові Георгію Кірпі висловлюють подяку всі — від рядового на Середній Косі до генерала у штабі Прикордонної служби України.

Те, що ми побачили нині на місці наметів, які були тут у листопаді, вразило. Єврокотеджі, у зведення яких ми тільки намагалися вірити в листопаді торік, коли залишалося до обіцяного терміну новосілля на застві (1 грудня) два тижні, а будівлі ще й обрисів таких не мали, красуються, як на картинці. Тут же — священне ритуальне місце застави, Державний прапор України, прикордонний стовп... Від духу надзвичайного становища застави листопадового зразка залишилися лише кілька наметів, в яких зберігають усе необхідне на випадок раптового і практично неймовірного виходу з ладу дизельної системи енергопостачання. Думаємо, що цього не трапиться, однак все ж таки тоді розгорнуть наметове містечко і знову поставлять (як і було торік у листопаді) металеві ліжка, буржуйки, пересувну кухню і таке інше. А поки що застава живе в умовах мало не зіркового готелю. Слово «казарма», яким прийнято позначати незатишне житло, якось зовсім не в’яжеться з тим, що створено для наших прикордонників на Тузлі. Нам показали те, «чого ми ніде не бачили»: спальня для солдатів — простора, світла, новенькі сучасні дерев’яні ліжка, душова з холодною і гарячою водою. У приміщеннях тепло, оснащені вони модерними батареями з регуляторами. А в їдальні не тільки смачно годують, а от деталь — з фаянсового посуду, столові прибори — виделки й ножі, букетики, хоча й штучних, але все-таки квітів на столі... Про те, що це все-таки військо, нагадують... чашки — на них емблема Прикордонної служби України.

У будиночку для сімей офіцерів, де довелося ночувати, умови також чудові. Тут усе є: і вмебльована кухня з плитою та холодильником, і санвузол з гарячою і холодною водою, і вітальня, і спальня з широким ліжком на двох. Тільки от не вистачає жіночої руки. Скажімо, прибрати вікна у фіранки... Є там командири без дружин... Утім, відставимо лірику.

Разом з прикордонним нарядом, а це — молодший сержант Олександр Чигринцев з Дніпропетровська, рядовий Юрій Мотовичев з Броварів на Київщині, рядовий Олексій Садовський з Керчі і собака Діна (Ролф відпочивав після нічного дозору) вирушаємо на чергування на крайню точку острова. Вантажимося у ГАЗ-66. Поки наш всюдихід упевнено долає розмиті весняними водами баюри, розпитуємо водія — рядового Романа Мезецького, вже як «давнього товариша» — вдруге у кабіні разом, — про життя-буття. Навесні він уже прийде з армії додому, на Черкащину, хоче працювати за спеціальністю, що одержав її до армії, провідником на залізниці. Вдома його чекають дівчина Зоряна, мама й тато. Їм він телефонує. А Зоряні пише листи. Катер ходить у Керч раз на тиждень, тож і листи, хоч інколи й по кілька, одержує не частіше.

—Служити нескладно і неважко, тільки спочатку було якось незвично, потім втягнувся, — каже Роман.

Ми дісталися точки. Тут — кордон, і тому пароль — річ звична. Хоч і знають солдати і офіцери одне одного в обличчя. А все ж є армійський закон. Назвати те, що розчули? «Карабін» — «Мухалатка». Вони постійно змінюються. І цього вже ніколи не буде... Отака вона, військова таємниця.

На хвості острова, як називають тут крайню точку, все майже так само, як і було в листопаді. Ось радіолокаційна станція, ось і вишка, на яку піднімалася наша колега Людмила Коханець тоді... 

А зараз тут на чергуванні наш вже також «давній товариш» — рядовий Олександр Могущий, котрому вчора ми подарували годинник.

Олександр нагороджений медаллю «За мужність в охороні Державного кордону України». Вже коли ми повернулися на заставу, запитали хлопця, за що саме його нагороджено медаллю. «За мужність», — каже. «А в чому вона виявилася, ця мужність», — допитуємося. Хтось з товаришів по службі жартома пояснив: «Його хотіли злякати, та не вдалося».

— Два місяці ходив у наряди ночами, бо нас всього троє прожектористів було, людей не вистачало... І от якось виявив російське рибальське судно поблизу острова, котре не відповідало на жодні запити. Треба було «дати промінь» прожектора, щоб візуально визначити номер і змусити порушника залишити наш район. Уже хотіли викликати бойові сторожові кораблі. І все ж ми його змусили покинути нашу зону охорони кордону. Наказ про нагороду підписали 18 листопада, а вручили у день відкриття застави, через місяць після дня народження. Отакий подарунок має Олександр. Він через «Голос України» передав вітання своїм батькам — Тетяні і Володимиру Могущим з Синельникового на Дніпропетровщині, котрі працюють на Придніпровській залізниці.

...Ми залишали заставу із змішаними почуттями. Горді за наших мужніх хлопців, кожен з яких по-своєму запам’ятає службу на острові серед двох морів. Горді, що й казати, за умови, в яких вони служать. За рідний «Голос», за нашу дружбу і, як мовиться, спільний солдатський окраєць і тютюнець... Вдячні за гостинність і розуміння журналістської праці начальникові застави майорові Роману Цимарю та начальникові прес-служби Сімферопольського прикордонного загону майорові Сергію Піддубному.

І все-таки ятрить душу інше, оте «майже», бо з листопада зміни на Середній Косі сталися небезпечно разючі. Які саме? Чи відворотні вони? Читайте в одному з наступних номерів «Голосу України».