У Черкасах, на сцені облдрамтеатру, поставлено містерію Шевченка «Великий льох» (постановка Олександра Дзекуна). Виставу недавно показали в Києві. В основу «Великого льоху» О. Дзекун поклав не лише однойменний твір Шевченка, а й ввів окремі мотиви чи окремих персонажів з інших творів — «Катерини», «Розритої могили», навіть із гоголівського «Ревізора».
Вистава — про вічну двоїстість України. Тут Катерина (ота, що «кохалася з москалями») народжує двоє дітей, напророчених Шевченком (мовляв, колись «... в Україні родяться близнята: один буде, як той Гонта, катів катувати», а другий буде «катам помагати»). От вони в цій виставі й народжуються, й Україна мусить вирішити, що з тими двома немовлятами робити. Вирішувати є кому, вистава досить густо населена персонажами: тут і Три Душі, і Три Ворони, і Три Лірники, і Хлестаков п’яний варнякає (він — із наших, «землячок»!). А ще є цар Петро, Хмельницький та інші добрі люди.
У Дзекуна є дар до метафоричності, потужної філософічної фантазії. Але є у Дзекуна й нетерпіння, небажання чекати, доки актори зуміють цю фантастичну матерію обжити, освоїти. А може, річ тут просто в тім, що «Великий льох» Дзекун ставив з чужими для себе артистами — й у нього просто не було часу зробити з них стовідсоткових послідовників метафоричного театру.
Тому акторам, чиє мистецтво, передусім тілесне, важко буває наздогнати безплотну режисерську фантазію. А коли вони її наздоганяють — то тут-таки спускають з небес на грішну землю. Мовляв, ходи, голубонько, по сцені ніжками, ніжками, як усі люди ходять. Тому Три Душі (В. Наталушко, І. Кіндик, Т. Гребінь) швидше чудні, трохи мішком намахані дівчата, аніж потойбічні персонажі. Вони чимось схожі на дівчат Нечуя-Левицького. Якщо вони й Шевченкові — то не з «Великого льоху», а з «Причинної». Те саме — Три Ворони (С. Клименко, А. Боброва, Н. Вігран) — карикатурні, вульгарно злі пані, генетично ближчі Вєрці Сердючці, аніж сакральним птицям, якими вони є у Шевченка. Через те задум, хоч який він був хороший, переходить у суто умоглядну площину. Це в кращому разі. А в гіршому — балансує на грані самопародії.
Можливо, найпоказовіша в цьому сенсі сцена, коли вилазить із розритої могили Козак (С. Бобров) і починає читати знамениті рядки «Нас тут триста, як скло, товариства лягло...» Тут стає зовсім прикро. Хоч актор робить свою справу добросовісно: козак пролежав у тій могилі понад 300 літ, щелепи заіржавіли, тому він говорить повільно, заїкаючись. Усе «по правді» — але ця «правда» призводить до дивного результату, Козак нагадує анекдотичного дядька, котрий п’яний ішов через цвинтар, упав у яму, змерз і цокотить зубами. А інший дядько каже йому: «То чого ж ти, дурню, одрився?!»
Отут те саме хочеться спитати.
Набагато кращі Три Лірники (О. Кузьменко, Ю. Берлінський, М. Кондратський) — бо для них знайдено дуже точну пластику, це ніби такі собі глиняні керамічні фігурки, сувенірно-патріотичний кіч!
Дуже хороша Катерина (І. Глазова) — таке ніжне, тихе й тепле літо, а не просто дівчина.
Чудовий (хай і умоглядний, але на диво точний) момент — коли серед українського історичного вертепу, посеред царів, цариць та іншої наволочі з’являється карлик — Богдан Хмельницький. Це жорстоко, несподівано, й вражає по-справжньому, бо це саме той «п’яний Богдан», не історичний, а саме Шевченківський.
...І була ще одна роль, заради якої варто дивитися цю виставу й прощати їй всі гріхи й огріхи. Це роль Матері, по суті — Матері-України, котра не дає загинути отим двом новонародженим близнюками. Цю роль грає Наталя Коломієць. Вона з’являється на сцені спершу безмовно, без слів, десь бродить на задньому плані, й така вона справжня, що молиш Бога, щоб вона отак мовчала, не порушувала своєї мовчазної справжньості навіть найпрекраснішими віршами.
Бачили б ви, як вона просто сидить і лущить кукурудзу — які тут ще потрібні вірші?
Але коли вона нарешті заговорила («Ой, Богдане-Богданочку...») — це було так, що зал завмер. Столичний зал і не був галасливий, виставу споглядали тихо й уважно, але коли заговорила Мати — стала відчутною величезна різниця між просто ввічливою тишею в залі і мертвою тишею зачарованості! Це була, можливо, велика мить Актриси. І коли вона дитя бере на руки — ти, сидячи в залі десь на відстані одинадцятиметрової позначки, раптом відчуваєш, що ота лялька на руках актриси — справді жива, справжня дитина! Це неймовірно. Як Актриса це робить — хто її зна. Але — спасибі. Таке не забувається. Це та мить, коли десь за спинами публіки зайшов до залу й мовчки трохи постояв сам Шевченко.
