Володимир ЛИТВИН, Голова Верховної Ради України, академік Національної академії наук України

Осягнення цього дієво спрямовує й вирівнює земні шляхи пізнання істинної праведності й Правди.

Вчитуючись у рядки Шевченкової поезії, справді, неможливо уявити її співвіднесеність та дотичність до якоїсь лиш певної часової відрубності, закуткової злободенності чи неістотної, дріб’язкової проблематики.

Його націєтворчий «вогонь в одежі Слова», запалений вірою, синівською любов’ю до своєї Батьківщини, наснажений героїкою вітчизняної історії, зрештою, вивершений могуттю волелюбного народного духу, сам став категорією вічності.

І саме в ці березневі дні нам, нащадкам Тараса, через спадщину його Слова відкривається благодатна нагода бути спільно прилученими до вищих законів буття.

Пристрасне поривання Кобзаря, споріднене органічною сув’яззю, внутрішнім перегуком з євангельським: «На початку було Слово...», не тільки возвеличило, а й обдарувало націю надією.

Висловлене поетом — за всіх і за кожного — не знецінилося з часом, не зазнало нищівних напливів суспільних руйнацій, не загубилося серед жорстокості соціальних пристрастей.

Здається, з роками, не Поет стає ближчим народу, а ближчим до нього стає Народ.

І що далі, то виразніше і переконливіше його спадщина стверджується у своїй приналежності до Істини, до нетлінних духовних надбань усього людства.

Туди, до піднебесся вічності, підніс геній рідну Україну, її громадський загал.

Відомо, поріднитися не кровно, а душею, властиво тільки людині.

Шевченко ж поріднив націю духовно, що незрівнянно важливіше й вагоміше за своєю суттю.

Він відкрив Україні Україну, українцеві — українця.

Своїм титанічним духовним подвижництвом Шевченко повернув цим поняттям історичний статус суб’єктності, розкрилив нові, небачені досі, можливості творчих патріотичних зусиль народних мас, які під тиском обставин перебували незапитаними, черствіли в забутті.

Оглядаючи реалії сьогодення крізь призму цих Шевченкових устремлінь, мусимо констатувати: Україна, вже вкотре за свою історію, знову потребує виповнення свого єства власне українством!

Особливо промовистим, символічним у цьому сенсі стає факт фізичного повернення поета на рідну землю.

Заповітом найславетнішого співця українського народу було бажання бути похованим на «Вкраїні милій».

Вкритий червоною китайкою, «заслугою козацькою», повернувся на Вітчизну її Поет і Пророк, Кобзар і будитель, творець і заступник, її Правда і Совість для останнього поклону неньці-Україні.

І те повернення — то своєрідний невідбутний заклик до всіх нас, до нашої громадянськості, до ревності нашого патріотичного сумління.

Той заклик — до осмислення себе, кожним, як частинки свого великого народу, як незрадливого служителя його віковічних традицій, як осібного носія української самобутності, як бережливого хранителя національної культури.

Незагойний біль за свою землю, за свій народ диктував поету ці слова, звернені до нас і наших нащадків.

Їхня неослабна спонукальна сила — у вірі в людину як активного творця і своєї долі, і долі Вітчизни.

Вистражданий творчий доробок Шевченка — унікальне явище у світовій літературі за силою духовно-емоційного взаємопроникнення і взаємодіяння на рівні Громадянин—Батьківщина.

Геніальний поет закумулював духовний набуток поколінь, перетворивши його на невичерпний запас народної мудрості та національної пам’яті на всі віки задля ідейної наснаги у досягненні загальної мети, яка бачилася йому в пануванні добра, волі, справедливості, миру, любові, братерства.

Його поезія — це запрошення й водночас подорож до пізнання з кришталевою чистотою думки, щирістю почуттів, переконливістю моральних засад.

Творчість Тараса Григоровича Шевченка тому завжди нагальна й жадана, що не примусово приневолює до чеснот Правди й Добра.

Ці поняття в поезії генія акордно приземлені й возвеличені — осягаючи їхню незмірність, ніколи не відчуваєш своєї обмеженості й нерівноцінності у співставленні з тими категоріями, але при тому ні на мить не забуваєш і про свою невідповідність взірцеві.

Поет зумів донести до найширших верств людності високі закони духовності на рівень сердечного відчуття, подарувавши можливість кожному осягати й опановувати ту близьку, хоча до кінця так і нездоланну, відстань.

Зрештою, під світлом його зорі, покоління за поколінням сприймають і осмислюють священні поняття: мова, народ, держава.

Можливо, саме в цьому й секрет феноменального явища — духовного безсмертя, яким об’єднав нас геній!?

«Він був сином мужика — і став велетнем у царстві духа.

Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком — і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим...

Доля переслідувала його в житті. Скільки лише могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі на ржу, ані його любові до людей на ненависть і погорду, а віри... на зневіру і песимізм...

Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори».

Так за всіх нас сказав про нього Іван Франко.

Побутує ще одне визначення Тараса Шевченка — як духовного континенту на ім’я Україна!

Ця особлива територія самодостатня й велична, предметна і зрима.

Вона без кордонів і завжди поряд, хоча недосяжно віддалена злу й недоступна всьому нечестивому.

У ці дні буде багато сказано про нашого генія, духовного Мойсея нації.

Виголошуватимуться промови, лунатимуть зізнання, присвяти, освідчення і всі вони — в момент найщирішого одкровення — долаючи звичну сутність слів, звільняючись від приземленості, підніматимуться в той інший світ, досягатимуть того континенту, де вічне царство його духовності.

Високі почуття мають і свої будні, інколи трудні й непринадні, і свої свята, які дарують осіяння невідбутними цінностями.

Доторкнувшись до них бодай раз, далі вже важко уявити своє земне буття без щирого їх сповідування — і собою, й іншими.

Мотиви поезії Шевченка — молитовні.

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни.

У цьому особливість її сутності та її сприйняття.

Перечитуймо, повертаймося до Кобзаря — і нам відкриється багато чого!

Можливо — вічність!