З Вірою — життєрадісною, енергійною, як усі спринтери, гострою на язичок і норовливою, як казали тренери, дівчиною — я познайомився напередодні від’їзду до Мельбурна. Я щойно перейшов зі студентського спортивного товариства під прапори «Локомотива» (свого часу в Києві залізничники славилися сильними спортсменами), а Крепкіна — учасниця Ігор у Гельсінкі, рекордсменка й чемпіонка — уже була легендарною особистістю. Народилася вона й почала виступати ще у Вологді, але одного разу їй довелося виступати в Києві на традиційному матчі збірних РРФСР, Москви, Ленінграда й України. Українська столиця сподобалася росіянці ще й тому, що вона перемогла на стометрівці й була зарахована до олімпійської команди.
Щоправда, у Гельсінкі виступила без блиску — позначилися брак досвіду, дзвінкі імена суперниць, їхня нахабна самовпевненість, яка просто таки проступала в кожному погляді, русі. Але, як кажуть, за одного битого двох небитих дають. Повернувшися в рідні пенати, Віра одразу виграє чотири «золота» на чемпіонаті СРСР і остаточно утверджується в ролі лідера у спринті. Їй наполегливо рекомендували вступати до інституту фізкультури в Москві, але Віра несподівано вибрала Київ. Олександр Бабкін, досвідчений викладач КДІФКу, узяв дівчину до своєї групи, і це також дало позитивний імпульс молодій спортсменці. Бабкін не любив тренерів, котрі заради власного успіху готові були видавлювати з підопічних усі соки — такі досягнення ніколи не були довговічні й зазвичай закінчувалися для спортсмена достроковим закінченням кар’єри. Одне слово, період між двома олімпіадами для Крепкіної (вона встигла і заміж вийти за демобілізованого офіцера, котрий обрав журналістський шлях) був сповнений перемог і рекордів.
Мельбурн чомусь не сподобався: нестала погода, нервова обстановка в команді (завдання, поставлене Микитою Хрущовим і донесене до кожного учасника, було однозначне — перемога над американцями, холодна війна була в розпалі), і, як результат, зриви навіть у лідерів. І хоча Крепкіна була у прекрасній формі, викластися сповна, як то кажуть, не вдалося — п’ята на стометрівці, четверта в естафеті. Когось це могло б задовольнити, але Віра була надто вимоглива до себе, і лише подесятерила зусилля на тренуваннях.
Вона хотіла потрапити на Ігри до Рима, щоб зробити те, до чого готувалася стільки років, — перемогти і стати олімпійською чемпіонкою. 1958 року федерації легкої атлетики СРСР і США домовилися проводити матчеві зустрічі, такі собі мікро-олімпіади. Американці — багаторічні фаворити в легкій атлетиці — програли першу зустріч у Москві з мінімальним розривом у два очки. Крепкіна показала однаковий результат з американкою Джонс, і лише фотофініш віддав перевагу заокеанській гості. Немов зла доля висіла над Вірою: у Філадельфії вона знову програє Бетті Джонс, зате несподівано перемагає у стрибках у довжину. Цей вид легкої атлетики Віра, однак, ніколи не сприймала всерйоз.
Римська, Віра в цьому не сумнівалася, буде її останньою олімпіадою, — в кожного спортсмена є своя межа, та й молодь росте як на дріжджах. Крепкіну традиційно заявили на стометрівку та в естафету, що цілком відповідало її особистим планам. Потрібно, нарешті, зламати стереотип «вічно другої». Легко планувати, але життя і суперники вносять свої корективи. Стометрівку підкорити не вдалося — фінішувавши з посереднім для себе результатом у півфіналі, вона вибула з подальших змагань. Я не описуватиму почуття, що охопили Віру, про них неважко здогадатися. Бо це був не тільки крах мрії, а й прощання з Іграми. Назавжди! Знала Віра й інше: їй не простять поразку, пригадають і переїзд до Києва, в Україну, і не надто шанобливе ставлення до московських тренерів.
Мозок плавився не тільки від сорокаградусної римської спеки. «А що коли... Ні, це фантазії, спроба виправдати себе... — сперечалася вона сама із собою. — Ні, ти в чудовій формі і мусиш, мусиш спробувати!»
Коли Крепкіна звернулася до Гаврила Коробкова, старшого тренера збірної, із пропозицією ввести її до складу учасниць змагань зі стрибків у довжину, той спочатку сторопів. І мало не відмахнувся від безглуздої пропозиції. «Чому безглуздої? — запитала Віра. — У Філадельфії, на матчі з американцями, я ж бо перемогла! У нас тільки дві учасниці заявлено, а маємо право і третю...» Крепкіну активно підтримала подруга киянка Люда Радченко (до речі, вона посіла п’яте, призове місце).
У секторі для стрибків Крепкіній протистояли рекордсменка світу німкеня Клаус та олімпійська чемпіонка Мельбурна полька Ельжбета Ксешиньска. «Та не боюся я їх, вони мене просто... злять, — сказала Віра, коли вони з Радченко обговорювали майбутніх суперниць. І уточнила: — По-доброму злять».
Кваліфікацію Крепкіна відпрацювала легко, показала у третій спробі кращий результат і вийшла до фіналу, одержавши право стрибати останньою. Це давало певну перевагу — виходячи на старт, ти вже знаєш результати інших претенденток. Утім, того вечора на «Стадіо Олімпіко» єдиною суперницею для Віри була вона сама — таке велике було бажання перемогти, здійснити свій головний подвиг у житті.
До фіналу вийшли шість найсильніших. У першій спробі киянка летить на 6,37 м — новий олімпійський рекорд. Приголомшені суперниці так і не змогли перевершити цей результат. Стадіон устав, вітаючи біляву дівчину, котра показала, ЯК потрібно боротися до кінця, ЯК потрібно вірити в себе...
Віру Крепкіну і Бориса Шахліна, видатного гімнаста, який із золотими медалями завершив свою третю Олімпіаду, було нагороджено орденом Леніна, що дуже рідко випадало на долю спортсменів...