Там, де ховали Анну-Алоїзу Острозьку, чулися зойки, плач, голосіння
Відвідувачі Дубнівського замку (нині він входить до складу Дубнівського державного історико-культурного заповідника), заглянувши у колишню келію, бачать тут надмогильну плиту з чорного мармуру, на якій з портрета споглядає та, чиє ім’я викарбувано на ній, — Анна-Алоїза Ходкевич (Острозька), остання представниця роду князів Острозьких по жіночій лінії.
Розумні очі ніби з глибини віків заглядають у душу, тонкі губи свідчать про жорстку вдачу. І все ж, уважно роздивившись портрет, уловлюєш тугу і смуток. Може, княгиня жалкує за тим, що доля обділила її коханням і щастям...
Тепер у Дубнівському замку, останнім власником якого з роду князів Острозьких був Януш, вона займає ось цю скромну келію. А був час, коли приїздила у Дубно до дядька в гості й розкошувала у численних кімнатах.
Батько Анни-Алоїзи Олександр Острозький, попри те, що мав за дружину затяту католичку Ганну Костчанку, все ж був православним. Шлюб між Ганною й Олександром не був щасливим: дружина його не кохала, а вийшла за нього тільки тому, що цього хотіли батьки. Тим часом, Олександр Острозький був заможним нареченим, бо успадкував від батька значний капітал (деякі історичні джерела стверджують, ніби саме бажання Ганни заволодіти коштами чоловіка спонукало її до злочину — вона отруїла його, тож шлюб цей тривав недовго).
Оскільки всі зусилля Ганни Костчанки навернути чоловіка до католицизму виявилися марними, вона спрямувала їх на доньку, яку виховувала в дусі суворого католицизму. Дівчинка змалку спілкувалася із священиками, читала релігійні книги, молилася. Та коли Анна-Алоїза стала дорослою вродливою жінкою, то зрозуміла, що не хоче вести затворницьке життя. Природно, що в такому віці вона прагнула кохання.
Але, на жаль, у ті часи шлюбні проблеми часто-густо улагоджували батьки, не питаючи думки дітей. Так і мати Анни-Алоїзи вирішила все за доньку, вибравши для неї в чоловіки воєводу віденського, великого литовського гетьмана Яна Карола Ходкевича. Отож 24 вересня 1620 року відбулося весілля. Про кохання між подружжям не могло бути й мови, бо нареченій був двадцять один рік, а Яну Каролу — шістдесят три. Втішало молоду дружину те, що чоловік, ревний католик-аскет, не домагався її, поважаючи її обітницю жити в цноті, тобто не виконувати подружнього обов’язку. Через дев’ять місяців після весілля Анна-Алоїза овдовіла — Яна Карола Ходкевича поранили у битві під Хотином і він помер.
Молода вдова хотіла піти в монастир — до цього спонукала та обставина, що особисте життя в неї не склалося. Але мати не дозволила. І не так від того, що хотіла бачити доньку щасливою, як через корисливі мотиви. Бо знала, що всі кошти дочки відійдуть монастиреві. Хоча Анну-Алоїзу сватало багато заможних, вродливих чоловіків, мати знову завадила її щастю. Тож молода ще жінка добровільно «поховала» себе в чотирьох стінах (мати не залишила їй вибору).
— Ця обставина та самотність зробили з розумної, вродливої жінки жорстоке, зле, егоїстичне створіння. Анна-Алоїза стала ревною прихильницею насильного насадження католицизму — за її кошти побудовані костьоли у Рівному, Острозі; вона виганяла православних священиків із храмів. Анна-Алоїза продала католикам засновану дідом Острозьку академію, яку ті перетворили у католицький колегіум, — розповідає науковий співробітник відділу історії Дубнівського державного історико-культурного заповідника Наталія Колесняк.
Про Анну-Алоїзу складено чимало легенд, особливо в древньому Острозі, де вона жила. Тепер дуже важко відділити вимисел від дійсності. Скажімо, до нашого часу дійшли перекази, ніби й після смерті Анна-Алоїза не могла знайти спочинку, ніби там, де її ховали, чулись зойки, плач, голосіння. І що ніби з цієї причини її кілька разів перепоховували.
До наших днів дійшли перекази про те, що Анну-Алоїзу за насильницьке насадження католицизму люто ненавидів місцевий православний люд. Ось і ця надгробна плита у скромній келії Дубнівського замку — тому свідчення. Колись ця плита була в капличці в мальовничому парку біля палацу князів Ходкевичів у Млинові (у ті часи існував звичай встановлювати пам’ятники, надгробні плити відомим людям у місцях, де вони бували). Але місцеві жителі розбили капличку, викинули звідти надгробну плиту княгині. Так і лежала плита в тому парку, покрившись від століть мохом. Тут і знайшов її колишній директор Млинівського краєзнавчого музею Микола Селедець. У радянські атеїстичні часи плиту із чорного мармуру закидали вугіллям, рятуючи від знищення...
Щось є в тому містичне: з портрета Анна-Алоїза споглядає на свою надгробну плиту, напис на якій повідомляє: мощі нещасливої княгині покояться в католицькому храмі святого Петра і Павла у Кракові.
