Старість. Історія хвороби

У війну Софія Михайлівна Макаревич була санітаркою. Носила на собі поранених, доглядала і втішала, бачила кров і смерть, на собі спізнала жорстокість війни. «Рани нічим було перев’язувати, матерії не вистачало, черви заводилися в бинтах», — згадує жінка. Дійшла до самого Берліна, де працювала в госпіталі ще рік після Перемоги. Демобілізувалася лише в липні 46-го.

За багато років сумлінної праці Софія Михайлівна заслужила 120 гривень пенсії, однокімнатну квартиру на п’ятому поверсі і купу болячок. Подивитися, як живе ветеран війни, запросили сусіди по будинку по вулиці Нестерова, 24 у Єнакієвому. Коли переступаєш поріг, у ніс б’є різкий несвіжий запах. «Це каналізація», — пояснює сусідка. Комунальники примудрилися поставити унітаз, вирізавши шматок фанерної перегородки, яка закриває труби у санвузлі. Тепер із дірки постійно дме. Плюс характерні запахи, бачок не працює. Закривати дірку, звісно, ніхто не збирається.

Двері на балкон міцно зачинені. Сам балкон в аварійному стані уже протягом кількох років, і Софія Михайлівна побоюється ступати на зруйновану бетонну плиту. З п’ятого поверху на перший спуститися крутими сходами (ліфта немає) теж не дозволяє здоров’я. Уздовж вікна пролягла нова непофарбована труба — це після численних скарг на те, що протікає батарея опалення, жек нарешті зреагував і замінив трубу. Але зроблено так, наче хотіли швидше позбутися невигідної роботи. Чорний метал не пофарбовано, сліди зварювання зіпсували старенькі шпалери і закоптили стелю. Ось так живе замурована у чотирьох стінах ветеран війни. Дітей немає, коротають вік із чоловіком, колишнім шахтарем, який переніс операцію на серці.

Господиня кутається у вовняну хустку: щойно приходила медсестра, зробила укол. «Ліки безплатні — і за те дякую», — каже Софія Михайлівна. Вона бере зі столу вицвілу від часу фотографію воєнних часів і зітхає:

— Майже нікого не залишилося. Всі хлопчики загинули. Однополчанка моя в Запоріжжі живе, писала, мовляв, приїду до тебе в гості, із чоловіком. А я аж злякалася: ну приїде вона, подивиться, як ми живемо. Соромно... Де я її прийму, що покажу? Свою квартиру, оцей бруд? — заливається сльозами жінка.

Зінаїда Павлівна та Микола Єфремович Демиденки мешкають у єнакієвському селищі «Червоний профінтерн», по вулиці Марії Раскової, 12, у будинку, переобладнаному під житло із колишньої казарми. Глава сім’ї, шахтар-інвалід I групи, от уже вісім років не встає з ліжка. А його дружина скаржиться... ні, навіть не на побутові незручності і не на труднощі догляду за лежачим, а на купи сміття, яким засипають селище.

— Ми в самому яру, поряд із нами колишня м’ясожирова фабрика. Там м’ясо, кістки, що зіпсуються, — нам викидають. А воно ж смердить. Інше сміття сиплють. І сказати нікому нічого не можна. Ми старі, хто нас послухає.

Під час останнього приїзду до Єнакієвого кореспондент «Голосу України» побувала на зборах асоціації шахтарів-інвалідів державного підприємства «Орджонікідзевугілля». Асоціація об’єднує 6,5 тисячі інвалідів та 650 членів родин загиблих гірників. Колишні шахтарі закидали мене запитаннями про найболючіші проблеми, які хвилюють мешканців міста.

— У Єнакієвому чотири закриті шахти, і з нового року всі колишні працівники отримуватимуть побутове вугілля у соцзабезах, — розповідає заступник голови асоціації Іван Воронов. — Але тут люди ображаються: від шахти отримували 5,9 тонни вугілля, а в соцзабезі норму урізали вполовину — до 3,1 тонни. Крім того, за статтею 43 Гірничого закону тим шахтарям, які живуть у благоустроєних квартирах, вугільне підприємство повинне компенсувати частину вартості опалення. Але у Єнакієвому цього ніхто не робить, хоча в інших вугільних об’єднаннях людям дали цю пільгу.

У кожного з інвалідів — своя історія хвороби і своя історія життя. Яків Шлапак і Дмитро Савідій поскаржилися на те, що їхні рідні шахти «Червоний Профінтерн» та «Александрівська» нині закриті, і регреснику неможливо отримати путівку до профілакторію. «Профспілкові комітети путівок не дають, а якщо й дають, то за повну вартість. Наче не були в профспілках, не заробили каліцтво на шахті», — обурюється Я. Шлапак. «На День інвалідів діючі шахти виділяють кошти, а нас це наче не стосується. У нас усе селище хворіє, а путівок немає», — додає Д. Савідій.

У Єнакієвому полюбляють нагадувати, що їхнє місто — батьківщина Прем’єр-міністра Віктора Януковича. У лютому цього року під час приїзду на Донеччину глава уряду узяв участь в обласній конференції ветеранів. Здавалося б, чи не нагода без прикрас розповісти членам уряду про те, як живуть колишні воїни і трудівники. Як лікуються, харчуються, як їх зустрічають у різноманітних інстанціях. Не лише до Дня інвалідів чи річниці Перемоги, а щодня.

Однак із вуст активістів організації ветеранів сипалися суцільні компліменти на адресу районних, міських, обласних начальників і самого прем’єра. І десь там побіжно, між потоками слів подяки чиновникам, — про проблеми, про те, що торік лише дві третини ветеранів області отримали вугілля, що черга на автомобілі розтяглася на 76 років, що більшість старих після перерахунку пенсій отримала лише кілька додаткових гривень...

Ветерани, які під час звернень до газети уміють різко і дошкульно критикувати владу, раптом стали її адвокатами. Наче чиновники — не на державній службі і не повинні виконувати закони. Зокрема, й ті, які стосуються соціального захисту і ветеранів, і інвалідів. Чи, може, принижене становище і перших, і других змушує запобігати перед високим начальством? А от старше покоління мешканців Донеччини дивиться на життя не крізь рожеві окуляри. Воно дивиться крізь запилену віконну шибку, як колишня медсестра Софія Макаревич — жінка, котра дійшла до Берліна. Тепер у неї п’ятий поверх. Останній.

Донецька область.