«Найкращий голос у церковному хорі» належав убивці-школяреві

Десятикласник однієї з шкіл Прикарпаття протягом двох тижнів скоїв у селищі Бурштині Галицького району два вбивства. Першою його жертвою став чоловік, якого до того Петро (назвемо так хлопця) знав лише візуально, другою — 16-річний підліток, з яким зустрічався у вуличних компаніях і приятелював...

Чоловіка, якому було 34 роки, знайшли на дивані у власній квартирі з проламаною головою і затягнутою петлею на шиї. Як потім з’ясувалося, Петро наносив йому удари металевим ломом, а щоб не чути страшних передсмертних стогонів, задушив жертву шнурком, який знайшов у кімнаті. А тіло убитого підлітка знайшли біля гаражів. Воно було понівечене колотими ранами, а з ока стирчала рукоятка викрутки. Цього разу, щоб не чути стогону, Петро задушив його дерев’яною палицею, що трапилась під руку. «Я розумів, що вбиваю його і що він помирає», — напише він у своєму показанні, детально описуючи обставини кожного з цих жорстоких убивств, від яких холоне кров у жилах. Зауважимо, що вони відбувалися майже за одним сценарієм: вештання вулицями, алкоголь на голодний шлунок, сварка, бійка, вбивство. Далі — пограбування і продаж крадених речей у сусідньому Калуському районі, де навчався на той час у школі. Власне, за мобільним телефоном, якого Петро витяг з кишені убитого ним підлітка, його і знайшли оперативники Галицького району.

Що думають з цього приводу батьки, педагоги, однокласники, правоохоронці? Як таке могло статися?

— Погляньте на фотографію Петра, — простягає мені паспорт прокурор Галицького району Микола Андріуца. —Симпатичний хлопець. З’ясовується, в нього чудовий голос, навіть співав у церковному хорі. Та й батьки його виявилися нормальними людьми. Мама — керівник гуртка естрадно-бального танцю, батько — слюсар. У них, як нам здалося, добрі стосунки. Є ще старший син. У сім’ї не п’ють, не курять, не лихословлять. Незвичне хіба те, що батьки двічі одружувалися один з одним, а в проміжках між цим Ірина мала іншого чоловіка, від якого і народила Петра. Коли вона знову зійшлася з першим чоловіком, той усиновив хлопця. Петі тоді було шість років.

Вдачею син, каже мама, пішов у свого рідного батька —конфліктного, запального, неврівноваженого. Мабуть, у цій дитячій душі щось давно коїлося, але розібратися в цьому глибше не було коли і кому. Про те, що у нього нерідний батько, Петро, кажуть, дізнався лише рік тому. А проблеми у школі і з батьками почалися в нього чи не з першого класу. Вчителі хором казали, що він здібний, особливо до музики, але весь час скаржилися на його поведінку. Батьки записали Петра до музичної школи, а потім до спортивних секцій, щоб дати вихід його нестримній енергії. Та Петра вабила вулична компанія. Щоб відгородити сина від неї, батьки віддали його після сьомого класу до військово-спортивного ліцею-інтернату. Через три місяці Петра звідти відчислили. Знову пішов до школи, але вже до іншої. І знову ті самі проблеми і нарікання. Після дев’яти класів вступив до профтехучилища, але й там затримався лише на півроку.

Батьки відчували, що самі впоратися з сином не можуть. Не допомагали ні сльози, ні сварки, ні умовляння. Відчай і безсилля привели їх до священика, з яким поділилися своєю бідою. Той запросив Петра до церковного хору. «Найкращий голос у хорі», — казав про нього священик. До речі, це було єдине місце, де Петру справді подобалося. Та все перекреслила квартирна крадіжка.

— Ми могли заплатити збитки потерпілій і не доводити справу до суду, — каже пані Ірина. — Але свідомо пішли на цю ганьбу для сім’ї заради того, щоб Петро відчув: за свої вчинки треба відповідати. Сподівалися, що умовний термін стримає його від подібного. Коли зачитали судовий вирок, Петро заплакав. Дома сказав, що в церковному хорі більше не співатиме, бо негідний цього. Жити хоче в бабусі. Ми не заперечували, сподіваючись на благотворну дію бабусиної любові. Оскільки з профтехучилища його через крадіжку відчислили, працював кілька місяців у одного підприємця. А після літа сам став проситися до однієї зі шкіл сусіднього Калуського району.

— До мене він підходив разів п’ять, щоб прийняла його до школи. Хочу довести всім, а особливо своїй мамі, казав, що можу здобути вищу освіту. Я його й пожаліла, — розповідає директор школи Ніна Шпак. —До нас часто просяться так звані неблагополучні діти, від яких міські школи відмовляються. Багато з них у нашому колективі змінюються, виростають хорошими людьми. Ось і Петрові хотілося допомогти. Ніхто мені не сказав, що в нього є судимість. Дізналася про це пізніше. Але ж не викидати хлопця геть! У нас йому, здавалося, було добре. Тулився до вчителів і учнів. Був капітаном баскетбольної команди. За спортивні успіхи нагороджений грамотою. Дуже гарно співав. Був ввічливий, активний. Ніколи не виявляв агресії. Мені треба написати на нього характеристику, то я й нічого негативного не можу знайти. Єдине — має за півріччя багато пропусків. Десь на початку його не догледіли. Може, якби вчився у нас довше, встигли б зробити з нього людину... Пояснити собі того, що він скоїв, не можу. Шкода, що хлопець собі такий шлях постелив, бо уже не бачитиме у своєму житті нічого доброго. Однокласники теж шоковані і не можуть повірити в те, що сталося...

Начальник управління освіти Калуського району Галина Синюк події прокоментувала так:

— Це наша спільна вина. І найперше школи, в якій не знайшлося педагога, котрий міг би чимось зарадити у цій ситуації. Але й мама, мабуть, занадто опікала й леліяла свою дитину.

Я мовчу, бо у справі прочитала, що після однієї серйозної розмови з батьками Петро закрився у ванній кімнаті і довго не відчиняв. Коли батьки зламали двері, побачили його з перерізаними венами. Ще одна спроба самогубства була після того, як його насварила бабуся — пробував отруїтися пігулками. Після цього мама хотіла показати його лікарям, навіть уже домовилася привезти його на обстеження, але їхати у психлікарню хлопець навідріз відмовився: «Я здоровий». А везти його силоміць не наважилася.

Усюди в світі з такими проблемами звертаються до фахівців, психологів. Але у Калуському районі з цим проблема. Шкільні психологи працюють лише у восьми школах з 39, адже за міністерським розпорядженням посада психолога вводиться в сільських школах, де навчається не менш як 400 дітей, а в міських — 700. У Калуському районі нема і Центру практичних психологів і соціології: щоб відкрити його, пояснили мені, в районі має бути 20 тисяч учнів, а тут їх — близько дев’яти. Щоправда, посада методиста-психолога запроваджена в методкабінетах управлінь освіти, але, як почула від одного освітянського керівника, «ці психологи, у кращому разі, знають теорію, але, зазвичай, це люди без життєвого досвіду, а тому навряд чи могли б допомогти в такій ситуації».

Крім того, на виховання дитини впливає не тільки школа і батьки, а й багато інших чинників, зрештою, становище в суспільстві. Чи здорове воно у нас?..

Запитань багато. Мама Петра відповіла на них по-своєму — розрахувалася з роботи. Каже, що не має морального права працювати з дітьми. Свого часу таке рішення приймав і Петро: після крадіжки покинув церковний хор. Але чи врятувало це його?..

Івано-Франківська область.