На сходах у під’їзді, притулившися до стіни, сидів надзвичайно худий, весь у лахміттях хлопець. В очах — порожнеча, в руці —цигарка. Придивилася — колишній однокласник, точніше, те, що від нього залишилося. Підійшла, сіла поруч, почали розмовляти. Утім, спочатку говорила я — він не міг і слова зв’язати. Потім трохи відійшов, розговорився.
— Уперше я спробував «травку» у школі — думав розважитися. «Предки», коли дізналися, сполошилися, намагалися контролювати мене, приводили психолога. Врешті-решт до іншої школи перевели. Та марно.
Мені вже хотілося сильніших наркотиків. Знайомі запропонували кокаїн. Нюхнув, ожив, але ненадовго. Дози щоразу збільшувалися. Коли витратив власні заощадження, продав мамині коштовності.
Приятель якось порадив уколитися. Спробував — і мало не помер. У підвалі пролежав добу, отямився від писку щурів.
З тиждень ще валявся вдома, але краще не ставало. Марив, серед ночі прокидався, кричав. Намагався висадити зачинені батьками двері. Зателефонував товаришам, вони у вікно закинули зілля. Покращало, батьки подумали, що криза минула. А я тим часом позабирав залишки коштовностей і дременув з дому...
Уже два місяці живу в підвалі, збираю пляшки. Як пощастить, витягну гаманця з кишені пасажира. На кокаїн уже, звичайно, не вистачає, то ж трую себе всім, що потрапить до рук. Без наркотиків мені дуже погано: голова болить, нудить, крутить м’язи. Дуже хочеться їсти.
Доведеться, певно, повернутися додому. Хай роблять зі мною, що хочуть...
Записала Анна БОЙКО.
