Авторитет — питання болюче

Нещодавно Конституційний Суд України розтлумачив положення законодавства стосовно депутатських запитів. Відтепер потреби голосувати їх у парламенті немає. У деяких народних обранців виникла тривожна думка, що роль цього дійового засобу впливу на перебіг подій у державі та розв’язання гострих і важливих проблем суспільного життя намагаються звести до формальності, а депутатів позбавити можливості втручатися у справи урядовців та їх відомств. Своїми думками з цього приводу ділиться найактивніший депутат-мажоритарник (за минулорічними підсумками агентства «УНІАН») Віктор БАЛОГА.

Депутатський запит — один із найважливіших та найдійовіших засобів захисту інтересів виборців. До того ж законодавство передбачає, що невиконання посадовцями та іншими чиновниками державних органів, об’єднань громадян, підприємств, установ та організацій, незалежно від форм власності і підпорядкування, законних вимог депутата тягне за собою адміністративну відповідальність.

А що стосується висновків Конституційного Суду про необов’язковість голосування запитів, то, як на мене, тут є і плюси, і мінуси. Позитив у тому, що сьогодні всі без винятку запити набувають чинності після їх оголошення на засіданні парламенту і направляються за призначенням. Раніше були випадки, коли під час голосування запит не набирав належної кількості голосів і його відхиляли. З другого боку, коли запит приймався шляхом голосування та набував чинності за кількості голосів, яка вдвічі-втричі перевищувала необхідну норму, то він справді ставав вагомішим, бо відбивав позицію більшості Верховної Ради. У такому разі зростала й відповідальність за його розгляд.

Останнім часом з високих трибун не вщухають запевнення посадовців про щоденну турботу про підвищення рівня життя людей, а реально підвищуються ціни на енергоносії, комунальні послуги та продовольство. Економіка нормально працює лише в урядових звітах та інформаціях. А насправді ситуація дедалі більше загострюється.

Коли зіставити запити і відповіді на них, то здається, що йдеться про геть різні країни і людей. Урядовці змальовують Україну державою, в якій дотримуються чіткого виконання всіх законів, поважають права і свободи громадян, де люди живуть без особливих труднощів і вже незабаром купатимуться в достатках. Тобто в діалозі з парламентаріями на 90 відсотків виходить цілковита протилежність оцінок, сприйняття і розуміння нашого життя. Коментарі тут, як кажуть, зайві.

Я порушував близько сотні різних питань та проблем і загальнодержавного, і місцевого значення. Йшлося насамперед про незабезпечення органами виконавчої влади, тобто Міністерством економіки та Закарпатською облдержадміністрацією, належних умов розвитку виробництва та економіки в регіоні, неповну компенсацію соціальних виплат чорнобильцям, незабезпечення інвалідів війни легковим автотранспортом, недостатнє виділення коштів для посилення боротьби з туберкульозом та зміцнення матеріальної бази закладів охорони здоров’я, освіти тощо. Більшість вимог стосувалася фінансових проблем.

Відповіддю на мої і колег пропозиції щодо прийняття соціально спрямованого державного бюджету на 2004 рік було те, що попри гарячі запевнення врахувати наші клопотання уряд подав до парламенту такий бюджет, котрий загнав українця в ще глухіший кут. Чого варте лише затвердження мінімальної зарплатні в сумі 205 гривень замість 237. І це тоді, коли ціна хліба зросла на 30 — 130 відсотків!

Вважаю, що урядовий бюджет яскраво продемонстрував небажання держави гарантувати своїм громадянам задекларовані права. Сьогодні населення України каже про нього: обіцянки щодо соціального спрямування бюджету стали не чим іншим, як черговим політиканством, прикладом байдужого ставлення влади до найболючіших проблем власного народу.

Махровим бюрократизмом тхне від відповідей різних міністерств і відомств на численні запити депутатів від Закарпаття про незадовільне ведення лісового господарства та лісокористування. Коли читаєш їх, складається враження, що керівники діють заодно з головою облдержадміністрації Іваном Різаком, секретарем обкому СДПУ(о), який доручив ведення цих питань однопартійцям і переконує нас, що тут все гаразд. А тим часом ліс розкрадають, роздають лісові угіддя курортної зони, закривають очі на самовільну вирубку та інші зловживання. Так по-варварськи до найбільшого багатства Карпат ще ніхто не ставився!

Утім, щоб домогтися позитивного вирішення порушених питань, інколи доводиться звертатися до посадовців декілька разів. Пригадуєте, Верховна Рада України прийняла Закон «Про пенсії за особливі заслуги перед Україною», право на які отримали й багатодітні матері. Їх лише на Закарпатті майже сім тисяч. Одержувачів таких пенсій було близько 15 тисяч осіб. Так-от, з метою реалізації цього закону Кабінету Міністрів, який тоді очолював Анатолій Кінах, було доручено розробити відповідний механізм. Враховуючи важливість справи, уряд утворив постійну комісію при Кабміні, яку очолив тодішній віце-прем’єр.

Однак радість більшості людей, які очікували на обіцяну допомогу держави, була передчасна. Комісія, розробивши вимоги до підготовки матеріалів для призначення цього виду пенсій, допустила свідоме обмеження громадянських прав їх одержувачів. Річ у тому, що вона дозволила надсилати до Києва не більш як 100 справ щомісяця.

Виплата цього виду пенсій здійснювалася лише після рішення комісії, тобто закарпатець, теоретично маючи на неї право, міг реально отримати цю пенсію тільки через 9—10 років. Це перше. Друге: обласне управління зобов’язали доставляти ці справи до столиці посильним. Там працівники комісії протягом тижня вносили ці дані до комп’ютера. Витрати на відрядження щомісяця становили майже 1,5 тисячі гривень. Я вже не кажу, що деяким громадянам згідно з вимогами комісії для оформлення справи доводилося збирати близько 50 сторінок документів.

Однак на пропозиції про спрощення процедури — передання розгляду справ до обласних управлінь тодішній віце-прем’єр відреагував дуже дивно. Він не лише не погоджувався на них, а й спростовував уже названі мною пункти вимог положення, яке сам узаконив. Ось чому довелося подавати з цього приводу аж три запити, надсилати Кабміну копії розпоряджень віце-прем’єра, аби довести, що він неправий, і нарешті домогтися вирішення проблеми.

Або таке. Всупереч Конституції та законам України «Про охорону навколишнього середовища» та «Про екологічну експертизу» кулуарно, без надання правдивої інформації населенню, було прийнято рішення про будівництво поблизу Мукачевого підприємства з іноземними інвестиціями «Петро Карбо Хем-Мукачеве». Як з’ясувалося, це екологічно небезпечна станція з перевантаження високотоксичних продуктів хімічної промисловості обсягом 20 720 тонн на рік. Коли до людей все-таки просочилася достовірна інформація про об’єкт та можливі наслідки його діяльності, населення організувало мітинги протесту і направило до різних інстанцій заяву з вимогою припинити будівництво, під якою підписалося майже 1500 осіб. Народні депутати, у свою чергу, подали до уряду, відповідних міністерств та відомств запити та звернення. Вимоги грунтувалися на тому, що Мукачівський район є одним з найбільш густонаселених в Закарпатті. Крім того, ця станція за рельєфом розташована вище міста та кількох населених пунктів, а це означає, що грунтові води, які потраплятимуть у місто, можуть бути отруєні. До того ж поряд розміщено табір утримання нелегальних мігрантів з країн Східної Азії, що створює реальну загрозу вчинення терористичних актів.

У зв’язку з цим тодішній керівник області Геннадій Москаль видав розпорядження про тимчасове припинення будівництва. Однак роботи на об’єкті тривали. На численні звернення громадян в облдержадміністрації і правоохоронних органах не реагували. Як наслідок, цей надзвичайно небезпечний об’єкт почав діяти в самому центрі Закарпаття.

То скажіть, будь ласка, хіба це державний підхід до вирішення справи?

На жаль, ситуація не змінилася і з приходом нового уряду. Досі продовжуємо отримувати формальні відписки. З Кабінету Міністрів ми з колегами отримали відповідь на запит стосовно ігнорування інтересів інвалідів війни. В ньому йшлося про те, що Закон «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» передбачає щорічне забезпечення кожного з ветеранів безплатною санаторно-курортною путівкою або, за їх бажанням, раз на два роки грошову компенсацію. Також наголошувалося, що за вартості путівки 1100—1700 грн. за урядовим рішенням компенсація передбачається в розмірі 75—100 грн.

Однак конкретної відповіді на запитання, що їх поставили, ми так і не отримали. Натомість віце-прем’єр інформує про загальні цифри забезпеченості інвалідів усіх категорій путівками та виплату компенсацій і наголошує, що заплановані показники виконано. І жодного слова про те, чому інваліди війни, а їх лише на Закарпатті 2600 осіб, роками стоять у черзі на путівки і не можуть отримати їх. То як не повторити свого звернення до КМ?

На жаль, замість того, щоб служити народу, уряд сам намагається диктувати йому політику. І причини такого становища на виду. Чинна влада за будь-яку ціну намагається зберегти свої повноваження. Як наголосив Володимир Литвин, «роз’єднана політично, соціально, культурно та релігійно Україна тримається сьогодні як цілісність саме на державності». Суспільство залишається відстороненим від вироблення, а тим більше від здійснення політики. В результаті — поглиблення прірви між людиною та державою.

Незважаючи на те, що слова глави парламенту було під оплески сприйнято народними депутатами, належних кроків з виправлення становища ніхто так і не зробив. Певніше, навпаки. Ми знову бачимо, як на противагу демократичним силам у напівпорожніх залах голосами тієї само виконавчої влади від імені народу приймають потрібні рішення. Водночас влада залишається глухою до голосу десятків тисяч людей, які збираються, аби висловити свою позицію стосовно політичної реформи, як це було в Донецьку, Сумах, Мукачевому, Ужгороді та інших містах. І таких фактів сотні.

Проаналізувавши вищезгадане, ми з колегами готуємо до Голови Верховної Ради запит про запити, в якому звертаємося з проханням утворити спеціальну комісію з розслідування фактів необ’єктивного ставлення до вимог народних депутатів на державному рівні. Ми вважаємо, що за її висновками незайве було б прийняти окреме рішення парламенту. Йдеться не лише про негативну реакцію на запити, а про ставлення до рішень ВР в цілому. Складається парадоксальна ситуація: виконавча влада любить і поважає парламент тільки тоді, коли той приймає потрібні їй рішення. А коли треба виконувати закони, ставлення до нього діаметрально протилежне. Розглядом цього питання ми хочемо домогтися забезпечення виконання Закону «Про статус народного депутата».

До того ж питання авторитету влади занадто болюче. Пригадуєте, нещодавно Голова ВР у своїй доповіді наголосив, що парламент — найвищий представницький орган держави, який найадекватніше відбиває суспільні настрої, має найнижчий рейтинг. І серед першопричин назвав негативне ставлення до нього з боку аж ніяк не рядових представників державних і політичних структур. І що це справді так, яскраво засвідчує ставлення до депутатських запитів, про що ми вже казали.

Скажу відверто: і ми, депутати, багато в чому винні. Перед тим, як прийняти рішення чи дати чомусь оцінку, дехто спочатку хоче почути, що про це думають на Банковій та в уряді.

Часто через свої непродумані й некультурні дії ми справляємо враження людей, здатних тільки до суперечок та політиканства. Не випадково під час зустрічей з виборцями звучать докори на нашу адресу.

Тож хочу закликати себе й інших народних депутатів до інтелігентності, до єдності слова і діла: сумлінно виконувати депутатські обов’язки перед своїми виборцями, чуйно реагувати на їхні проблеми.