Василеві Олександровичу Конькову свідків своєї бойової партизанської біографії шукати не довелося. У 15 років він був зв’язковим партизанського загону ім. Кутузова, що діяв на Черкащині. Разом з радянськими танкістами, показуючи їм дорогу, увійшов у рідне село Водяне Шполянського району. Командир танкістів майор Сергій Ячник, пізніше Герой Радянського Союзу, гаряче дякував юному партизанові за допомогу. Потім партизанський зв’язковий воював у піхоті, Перемогу зустрів у Польщі, а службу в армії закінчив 1950 року головним старшиною флоту.
— Більшість із нас, — каже Василь Коньков, нині голова Комісії Верховної Ради у справах колишніх партизанів Великої Вітчизняної війни, кандидат історичних наук, — так і діяли. З визволених територій партизани вливалися у воюючу армію. А було їх — таких, що не корилися, завдавали в тилу відчутних втрат загарбникам, понад півтора мільйона. Це за чисельністю ще один фронт. Тож на українській землі воювали не чотири фронти, а п’ять.
— Серед них, якщо можна так висловитися, й гвардійські дивізії п’ятого українського фронту —партизанські з’єднання Ковпака, Федорова, Бегми?
— Перелік цей великий. Але зауважте й таку деталь: на історичному Параді Перемоги у Москві партизанської колони не було. І в наказі Верховного Головнокомандувача Сталіна з нагоди Перемоги над фашизмом про партизанів не згадано.
— Чому?
— Причина проста. В умовах окупації підпільників і партизанів на облік не брали. Військкоматів у тилу не було. Навпаки, сувора конспірація. Із визволенням, як уже зазначалося, більшість пішла на фронт. А потім за різних життєвих обставин бралися до уваги передусім фронтові біографії цих людей, а про партизанське минуле розпитували хіба що заради цікавості. Історія партизанського руху поступово занепадала. Ще й нині є свідчення цього.
— Наприклад?
— Наприклад, усі ми звикли до факту, що першим українським селом, визволеним від німецької окупації, було Мілове на Луганщині. Тим часом партизани Ковпака, повернувшися з карпатського рейду, вигнали німців майже зі всього Олевського району на Житомирщині. Тут була відновлена радянська влада, ковпаківці навіть провели мобілізацію допризовників віком від 18 до 43 років. Їх налічувалося три тисячі осіб. Цілий місяць допризовників навчали за всіма правилами і вже підготовлених бійців передали 14-й гвардійській дивізії. Таких прикладів, коли в районі дій партизанських з’єднань від окупації визволяли українські села, можна навести чимало.
Або ось сучасний аспект «забудькуватості». Партизани й підпільники свої бойові нагороди в основному одержували після війни. Трапляються випадки, коли комісії зі встановлення пенсій за особливі заслуги цих нагородних документів не приймають.
— Чим мотивують?
— Просто... Людина, скажімо, подає документ, що нагороджена медаллю «За відвагу», а дата в документі далеко не воєнних років. У декого це викликає спротив і підозру. У таких випадках наша комісія, маючи для цього відповідні підстави, захищає учасників опору незалежно від часу одержання нагород.
Комісія є, по суті, республіканським військкоматом з державними повноваженнями для партизанів і підпільників. Створена при Верховній Раді України у 1948 році після розформування Українського штабу партизанського руху, вона виконала велику роботу з відтворення реальної картини підпільно-партизанської боротьби, увічнення подвигу народних месників, задоволення їхніх соціальних потреб.
— Що вас, як історика, засмучує у нинішній ситуації?
— Наведу кілька прикладів зі столичного життя, і ви самі зрозумієте. За новітніх часів у місті знищено майже всі меморіальні дошки в місцях діяльності підпільних міськкомів і райкомів партії та комсомолу, підпільних організацій і партизанських загонів. Розграбовано і ліквідовано майже всі 48 музеїв і кімнат партизанської слави у школах та навчальних закладах. Проте тільки в Києві загинуло понад 900 підпільників. Їхні подвиги, пам’ять про них не увічнено.
Доходить до відвертого цинізму. У роки фашистської окупації у столиці активно діяла підпільна організація «За радянську владу», яку очолював начальник санбаклабораторії, військовий лікар майор Аркадій Савінов. Підпільники постачали партизанам медикаменти, допомагали киянам уникнути вивезення до Німеччини, здійснювали диверсії, заразили тифозними бактеріями медпрепарати, що їх використовували німці. Це спричинило масову смертність німецьких солдатів і офіцерів. Гестапо натрапило на підпільників, і 1943 року Савінова заарештували. Його донька Антоніна Хоменко (Савінова) звернулася до нашої комісії з проханням дати згоду на встановлення меморіальної дошки на будинку Київської санепідемстанції, де в роки окупації діяла підпільна група. Усі фінансові витрати вона брала на себе.
На підставі архівних документів ми підтримали це прохання і звернулися по дозвіл до міського голови Олександра Омельченка та голови Шевченківської райдержадміністрації Миколи Харитончука. Наші клопотання, як і належить, чиновники спровадили по бюрократичному колу, де вони й «застрягли», зокрема в Управлінні охорони пам’яток історії, культури та історичного середовища міськдержадміністрації. Зрештою, нам було відмовлено.
— Неповага і забуття гірко вражають. Як же тоді оцінити дії людей, котрі чомусь намагаються принизити й очорнити народних месників, їхню роль у розгромі окупантів?
— На жаль, такі факти є. У мене складається враження, що керівники деяких засобів масової інформації, публікуючи подібні речі, втрачають почуття відповідальності. Перед історією, пам’яттю полеглих, власною совістю.
Ось, приміром, у газеті «Столиця» за 8 січня 2004 року побачила світ стаття Василя Скуратівського «Відлуння на Чорнобильській землі». Фактично визнаючи, що під час війни Полісся було майже недоступною фортецею для фашистів, автор не згадує чомусь, хто створив і обороняв цю фортецю. Він пише: «...тут вільготно почувалися так звані радянські партизани, котрі свідомо провокували окремими вилазками німецьких вояків, які у свою чергу відправляли каральні загони розстрілювати невинних людей і спалювали села».
Комісія зажадала від газети та автора спростувати матеріал і вибачитися перед учасниками підпільно-партизанської боротьби. Подібні спроби, прикро про це казати, непоодинокі.
— Однак, як сказано у «Слові о полку Ігоревім», «лисиці брешуть на щити»...
— Правда. Принижувати, паплюжити боротьбу підпільників і партизанів — великий гріх. Люди це розуміють. Пригадую, з нагоди 60-річчя партизанського руху в Україні у Спадщанському лісі поблизу Путивля зійшлося понад 50 тисяч старих і молодих.
Президент Леонід Кучма видав Указ «Про День партизанської слави», який відзначається щорічно 22 вересня. Не буду збиватися на звіт, але наша комісія чимало робить для увічнення подвигів партизанів і підпільників, їх соціального захисту. За пропозицією комісії, наприклад, внесено доповнення до Закону України «Про пенсії за особливі заслуги», яким визначено, що партизани і підпільники, незалежно від часу нагородження медаллю «За відвагу», мають право на призначення такої пенсії. Дітям колишніх партизанів і підпільників, яких було піддано репресіям і гонінням з боку окупаційної влади, надається статус учасників війни з відповідною гарантією соціального захисту. Всім учасникам бойових дій, у тому числі партизанам і підпільникам, з першого січня нинішнього року надається статус інвалідів війни. Зроблено й багато іншого.
Хочемо і мріємо, щоб День партизанської слави цього року і в наступні відзначався на державному рівні. Нині виготовлено пам’ятний знак з посвідченням «Партизан України». Просимо Прем’єр-міністра Віктора Януковича віднайти кошти для його тиражування. Колишніх партизанів і підпільників залишилося мало. Але коли зустрінете таку людину, пошануйте її. Не за наказом, а за покликом власного серця вони захищали Батьківщину, вмирали за неї — інших прикладів такої велелюдної непокори в історії нема.
— Дякую за розмову.
