Україні потрібна третя сила

Розвиток політичних процесів в Україні після парламентських виборів 2002 року визначається боротьбою двох сил — влади та опозиції. Звичайно, кожна з цих політичних сил складна та неоднорідна, об’єднує в собі різні політико-партійні групи, що мають і свій окремий інтерес, хоча поки що крокують у загальних лавах — кожна на своєму боці барикад.

Перша сила — це влада, переважно виконавча, хоча й інші гілки влади входять до цієї сили. Вона складається у президентсько-урядову політичну групу, яка домінує у виконавчій владі, становить більшість у законодавчій та має вплив на судову.

Незважаючи на неоднорідність, ця сила тримається певної єдності навколо фігури чинного Президента, хоча деякі її частини (підгрупи) орієнтуються і на інші фігури — хто на Прем’єра, хто на главу адміністрації, хто на Голову Верховної Ради України, а хто — ще на когось, чи то внаслідок політичних розрахунків, чи то внаслідок особистих стосунків та симпатій.

Друга сила — опозиція, яка також не може похвалитися політичною однорідністю. І якщо першу силу об’єднує постать Президента, то другу гуртує прагнення цю постать усунути з найвищого поста країни. Якщо не достроково, то хоча б у визначені законодавством терміни.

З єдністю у другої сили ще гірше, ніж у першої. Почавши два роки тому нібито єдиним фронтом, вона сьогодні фактично розвалюється.

Непримиренною у повному розумінні можна, мабуть, назвати лише політичну групу Юлії Тимошенко, і для цього є свої причини, не завжди політичні. Інші групи мають свої інтереси і тією чи тією мірою контактують і навіть співпрацюють з першою силою. При цьому голосно заявляючи, що вони залишаються категорично проти режиму та його глави.

Обидві ці сили борються за владу, що, власне, є змістом політики.

Але ця боротьба стає дедалі гострішою, жорстокішою, непримиреннішою. У цей суто політичний конфлікт втягуються поступово усі — засоби масової інформації, громадськість, бізнес, освіта, культура і т. ін.

***

*

Адже ми були свідками, як неодноразово на очах у всієї країни політична боротьба першої та другої сил сягала крайньої межі і ось-ось загрожувала вилитися в жорстокі сутички не лише в залі пленарних засідань.

Було грубо розтоптано Регламент Верховної Ради, порушено порядок ведення засідань, блоковано трибуну, знищено систему голосування — і це не раз і не два.

До того ж кожна сила звинувачувала у такому перебігу подій іншу силу, не беручи на себе свою частку відповідальності і залишившись на своїх непримиренних позиціях. Спроби Голови Верховної Ради В. Литвина досягти компромісу здійснювались якраз з позицій третьої сили, але часто їх зривала непоступливість однієї з непримиренних сил. Жертвами таких жорстких сутичок ставали не лише паралізований законодавчий процес, а передусім наші виборці, усе населення України. Адже парламент тижнями не міг приступити до розгляду та прийняття соціально-економічних законів, вкрай необхідних людям. Втрат економічних уже ніхто і не рахував — на війні як на війні.

Але я глибоко переконаний — неприйняття Верховною Радою конче потрібних законів — хоч з яких причин це відбувалося — неприпустиме і нічим виправдане бути не може. Усіх, хто винен у зриві законодавчого процесу, має бути виявлено, названо і вони мають нести за це відповідальність — і правову, і морально-політичну.

У будь-якому зіткненні — і в парламенті, й поза ним —і перша, і друга сили атакували одне одного з різною активністю різних підгруп.

У складі кожної сили були і є агресивно та непримиренно налаштовані підгрупи та окремі політики. Це саме вони перші кидаються у сутички, нищать, ламають, блокують, жбурляють, обливають, штовхають, б’ють. Це саме вони відмовляються від зустрічей, переговорів, компромісів, угод, домовленостей. Це саме вони піднімають соратників у атаку і кидають їх «на амбразуру», не турбуючись про те, що буде з ними потім. Це саме вони зразу ставлять тавро зрадника, перебіжчика тим колегам, які прагнуть розібратись у кожній конкретній ситуації, самостійно мислити та діяти. Це саме вони нав’язують думку, що чужих треба нищити, а місія своїх —слухатись і виконувати без зайвих обговорень. Такі політичні діячі та підгрупи є у складі кожної з двох сил. До перемоги вони згодні йти, як кажуть, по трупах — не тільки чужих, а й своїх.

Але у складі кожної сили є підгрупи і політики, які не бажають бути пішаками у чиїйсь грі. Хто вони? Нестійкі, слабохарактерні, продажні? Є, звичайно, і такі, але нині мова зовсім про інших.

За моїми спостереженнями, серед активних політиків є чимало таких, котрі не поділяють ідеологію війни до переможного кінця і перемоги за будь-яку ціну. Вони не хочуть бути політичними баранами, яких деякі пастухи бажали б загнати у череду батогами.

Хто ці люди, що їх вирізняє з-поміж інших? Це зазвичай успішні особи, які ще до виходу на політичну арену мають певні досягнення у різних сферах — бізнесі, кар’єрі, науці, культурі тощо. Багато з них є економічно незалежні і їх не купиш, як купують деяких політичних «голодранців». Вони — люди самодостатні, мають людську та професійну гордість, самоповагу. Вони прагнуть враховувати всі чинники — політичні, економічні, громадські, думки та накази виборців, позицію колег. І саме через призму всіх цих чинників сприймають слова та дії лідерів політичного процесу, їхню позицію, побажання і врешті-решт їхні вимоги та прямі команди (коли такі озвучуються).

І річ не в тому, що вони не хочуть виконувати наказ по війську. Усім зрозуміло, що входження у якусь політичну силу передбачає і дисципліну, і підкорення меншості більшості, й інколи потребу залишити свою думку при собі, приєднавшися до думки соратників.

Але це може бути передусім тоді, коли кожен політичний солдат відчуває, що його командири турбуються про нього, розуміють, поважають, рахуються, не «підставляють», не кидають напризволяще наодинці зі своїми проблемами, проблемами їхніх виборців.

А коли він бачить, що його розглядають лише як «гарматне м’ясо» у політбоях, що налаштовані лише використати у власних цілях навіть ціною компрометації його політичної репутації та доброго імені, то якою може бути його реакція?

Як казав Штірліц: «Не люблю, коли мене вважають бовдуром у польському преферансі».

Такі політики — і молоді, й поважні — схильні будувати свою діяльність на основі не війни, а домовленостей, переговорів, узгодження позицій. Вони схильні до компромісів і згодні пожертвувати часткою своїх інтересів заради досягнення згоди.

Тому, входячи до складу першої та другої сил, вони відчувають їх політичну обмеженість, бачать ту безвихідь, у яку заводить глухе протистояння, і розуміють, що вихід має бути не в нагнітанні напруженості, не в посиленні атак на політичних ворогів, не в настанові на знищення, а у зовсім іншій площині.

Шлях влади, яка будь-якою ціною прагне утриматись, і шлях опозиції, яка будь-якою ціною прагне цю владу перемогти і самій стати владою, крім голої політичної боротьби, нічого не несе народу.

Прагнучи ще і ще раз осмислити ситуацію і перспективи її розвитку, я доходжу висновку, що Україні потрібна третя сила.

Взагалі, про третю силу в різний час і в різних аспектах казали такі несхожі політики, як В. Пустовойтенко, Є. Марчук, В. Філенко, М. Павловський та деякі інші. Кожен з них вкладав у цей термін своє розуміння. Не ставлячи за мету обговорення їхнього бачення цієї проблеми, скажу лише одне: якщо до цієї думки схиляються представники таких непримиренних ідейно-політичних груп, такі різні за освітою, фахом та державно-політичним досвідом політики, значить, у цій ідеї є якась обгрунтована складова.

Моя позиція полягає в тому, що третя сила має поставити на чільне місце не безкомпромісну політичну боротьбу, а політико-законодавче забезпечення стабільного розвитку країни та вирішення нагальних соціально-економічних питань, поліпшення життя народу.

***

*

І їм не поясниш жодними політичними категоріями, що перша сила змушена діяти ось так, а друга сила — саме так.

Людей не цікавлять жодні політичні розклади, жодні підкилимні сутички, жодні хитромудрі політкомбінації. Вони запитують: чому підвищуються ціни? Чому такі мізерні добавки до пенсій? Чому в такому жахливому стані громадський транспорт, а місцева та державна влада покинула пільговиків напризволяще? Чому сьогодні не можна хворіти, бо за все треба платити? Чому на вечірніх вулицях та у під’їздах людям страшно, а злочинцям привільно? Чому дороги розбиті вщент? Чому здібна, але бідна дитина майже не має шансу вступити до вузу? І ще безліч таких «чому?»

***

*

Коли опозиція стверджує, що ця влада не турбується про народ, а влада відповідає, що справи в економіці були б кращі, якби не заважала опозиція — це є типовий вияв постійної боротьби першої та другої сили, кожна з яких буде надалі множити та урізноманітнювати свої атаки та захисти в перебігу політичної війни.

А завдання третьої сили — принципово не включаючись, проголосити відмову від війни.

Це дасть змогу поставити у центр уваги політикуму не свою внутрішню виснажливу боротьбу, а гострі питання суспільного життя, потреби людей, економічне зростання.

Хто може створити політичну базу третьої сили? Це ті групи, партії, окремі політики, які налаштовані на компроміс та співпрацю на основі чіткого дотримання Конституції та законів України. Вони є, повторюю, і у складі обох сил, і поза ними.

Припускаю, що до складу третьої сили можуть влитися і деякі лідери першої та другої сил, які також бачать переваги діалогу над конфронтацією.

Складність актуалізації третьої сили полягає, зокрема, й у тому, що як тільки котрийсь із політиків чи політгрупа намагається визначитися із своєю позицією чи діями у дусі третьої сили, як одразу вони наражаються на докори та звинувачення з боку першої чи другої сил. Мало того, деякі політики, окрім докорів, чули і погрози, спочатку начебто жартівливі, а потім і серйозні.

Але жодними погрозами не можна вирішити реальну проблему, яка полягає в тому, що справжня, дійова, згуртована і — головне — довгострокова політична сила може бути сформована лише несиловими методами.

Політичне військо тільки тоді може бути сильним, коли кожен солдат та командир особисто переконаний, що діє правильно, справедливо, розумно, що його політичні лідери вирішують не свої шкурні питання, а працюють на розвиток України, на полегшення життя народу.

Тому і ставлення до формування третьої сили може бути показником політичної зрілості представників першої та другої сил. Адже третя сила не протистоятиме першим двом. Вона прагнутиме просувати те раціональне, що є у кожній із сил, котрі сьогодні протистоять і борються одна з одною.

Всі питання конкретнішого окреслення сутності третьої сили, її політики, ідеології, стратегії і тактики ще чекають свого опрацювання, хоча вже є серйозні роботи.

Моя мета, солідаризувавшись з усіма, хто розуміє необхідність виходу із конфронтації у площину взаємодії, з усією переконаністю заявити: Україні потрібна третя сила, бо країна вже вкрай виснажена та втомлена безплідною багаторічною політичною боротьбою у верхах.

Люди не можуть безкінечно довго чекати на поліпшення свого життя. Вони хочуть нормально жити не колись у майбутньому, а вже сьогодні.

І ті політики, які це розуміють, сприймають біль народний душею і рішуче налаштовані вирішувати соціально-економічні проблеми, відкинувши політиканство та гризню, вже фактично належать до третьої сили. Впевнений, ця сила формуватиметься, міцнітиме, виходитиме на передній край політичного життя країни. І люди оцінять її.