Гірськолижники переконані, що ця гора — подарунок природи саме для них
Коли відлиги оголюють схили гір у Славському, що на Львівщині, коли дошкуляють Івано-Франківщині та сусідній Словаччині, гора Красія тримається до останнього. В долині — дощ, а на північному схилі гори лежить сніг. Тому і база відпочинку «Красія», що належить Львівській залізниці, залишається поза конкуренцією. Упродовж усієї зими, та і в березні, телефон директора бази Василя Більо «розривається». Кияни, одесити, москвичі розпитують про температуру повітря, товщину снігового покриття, стан гірськолижної траси. І їдуть.
«Красію» збудували передусім для потреб залізничників. Улітку тут відпочивають, оздоровлюються діти працівників Львівської залізниці. Історія бази безпосередньо пов’язана із діяльністю, новаторськими виробничими і соціальними програмами Георгія Кірпи. Її будівництво, розповідає Василь Більо, відбувалося під його безпосереднім патронатом. Ошатна чотириповерхова споруда в карпатському стилі має гарні умови для відпочинку туристів: номери люкс і недорогі кімнати, бар, колиба, сауна з басейном. До послуг відпочивальників — єдина на Закарпатті канатно-крісельна дорога (окрім бугельної).
За сприяння профспілкових комітетів на вихідні сюди приїжджають із сім’ями працівники різних підприємств залізниці. За словами начальника фінансово-економічного відділу Ужгородської дирекції залізничних перевезень Віри Паюнг, залізничники фінансово підтримують свою базу, щоб ціна відпочинку була доступна для найширшого кола туристів. Наприклад, ціна «студентського» місця лише 10 гривень за добу. А домашнє повноцінне харчування коштуватиме 25 гривень.
Справді, на горі Красії (а назва яка!) можна розпочати життя з «білого аркуша» й відчути себе молодим, здоровим, хоробрим, безтурботним. На чотирикілометровій лижній трасі є місце і для віртуозів, і для початківців. Інструкторів не бракує. Місцеві мешканці, мабуть, народжуються лижниками. Від малого до великого — усі вправні й охоче запропонують вам послуги інструктора. Не безкоштовно, звісно. За масового безробіття лижний сезон дає горянам шанс заробити. Послуги інструктора за «зміну» (майже п’ять годин) коштують 40 гривень, лижі напрокат — 25 гривень. База — недорога, зате місцеві жителі твердо дотримуються ринкових засад. Мають роботу і місцеві хлопчаки. Один із них, тринадцятирічний Іванко, причепився до мене.
— Сідайте в мої санки, вони — найкращі, підвезу донизу за дві гривні.
— Дивись мені, не розтряси паню на горбочках, — суворо наказав йому інструктор.
Може, я й не пристала б на цю пропозицію, бо, зізнатися, трохи ніяково було вмощуватися на санчатах за худенькими плечима хлопчика. Однак на той момент я вже встигла прийняти кілька десятків разів снігову купіль. Руки-ноги гуділи, бо ж уперше стала на лижі й уже досягла скромного результату: «вписалася в поворот». Відтак залюбки погодилася здолати найкрутішу ділянку траси на санчатах. Іванко дотримав слова. Віртуозно об’їжджав горбки, стримував швидкість чобітьми і заробив свої гривеньки.
— На шоколадку витратиш? — цікавлюся.
— Ні, на черевики, — гонорово відповідає хлопець.
Для когось тут — рекреація, для іншого — заробіток. Але всі мають шанс розпочати щось добре і світле. Сліпучо білий сніг — мов незаповнений аркуш...
Закарпатська область.
