Катю шкода!

Її поставила Ірина Молостова 1965 року (тоді прем’єру відвідав сам композитор і був у захваті).

...У головній ролі — Світлана Добронравова. На молоду-наївну дурепу Катю з її пристрастями-стражданнями Добронравова не схожа, вона старша і досвідченіша. Тому любовна сцена Каті та Сергія викликає деякий негативний захват. Олександр Востряков теж старший за свого героя. Він хапає Катю, кидає на ліжко — ах, мексиканські пристрасті! Це огидно, але саме цей момент найкраще відповідав сюжету опери, адже в чомусь вона патологічна! Хіба людина в нормальному стані може вбити чоловіка і свекра і сховати їх у льосі? Атмосфера страху пронизує всю виставу, і в цьому постановка продумана відмінно. Гарні декорації — жодної химерності, просто і зі смаком. Оркестр під керуванням диригента Івана Гамкала грав злагоджено, співаки відмінно співали. На мою думку, найцікавіше трактування образу Бориса Тимофійовича, свекра Катерини. Цей злісний дідок скрізь суне свої п’ять копійок і навіть не проти розважитися з невісткою. Виконував цю роль Микола Шопша, успіх стовідсотковий. Загалом, усе пройшло найліпше. У фіналі багато хто плакав: Катю шкода! Така була прем’єра, з її плюсами і мінусами, і приємно, що плюсів виявилося набагато більше...