Загальні збори Національної спілки письменників України визнали позастатутним проведений восени минулого року в Пущі-Озерній з’їзд, на якому головою спілки «обрано» Н. Околітенко, і протестують проти «зачистки політичного поля» перед президентськими виборами.
Уперше в історії спілки (а влітку НСПУ відзначатиме 70-ліття) всеукраїнське зібрання майже тисячі письменників довелося проводити на вулиці, на ногах. Керівництво Київського технічного університету в останній момент відмовилося надати вже оплачений письменниками зал Палацу культури, а інші столичні аудиторії виявилися для НСПУ недоступними. Автор цих рядків, як член спілки, до останнього губився у здогадах про місце проведення ІV позачергового з’їзду НСПУ. Спершу отримав запрошення за підписом В. Яворівського прибути до колишнього політехнічного інституту, затим — багатослівну телеграму від «приреченої» судом нової головихи спілки пані Околітенко: з’їзду не бути!
...Народу у приміщенні НСПУ на вулиці Банковій зібралося стільки, що довелося збори проводити на вулиці перед будинком. І перше, що довелося там почути, — влада припустилася чергової політичної помилки, ранимі письменницькі душі такого не забувають. Дехто осудливо хитав головою: мовляв, навіть діти знають, що старшим треба поступатися місцем у транспорті, а тут влада змусила старих немічних літераторів вистояти на холодній вулиці кілька годин!
Утім, на Банковій письменники мають свою владу. І для цієї влади вони також приперчене слово приберегли. Сам Володимир Яворівський, обраний головою НСПУ на з’їзді в жовтні 2001 року, також не уникнув самокритики. Визнав власні кадрові помилки, зайву емоційність, почасти самодіяльність у керівництві НСПУ.
Однак незадоволення порядками у спілці не сягнуло тієї «революційної» межі, за якою письменники ладні погодитися з розколом у своїх рядах, а тим паче з перетворенням НСПУ у наймичку владних кланів. А тому заявляли рішуче «ні!» спробам підмінити українську літературу «скандальними внутріспілковими передвиборними баталіями».
Цікаво, що обидві сторони цього — вочевидь спровокованого — конфлікту мали сумніви, що більшість письменників (а НСПУ налічує 1658 осіб) збереться на з’їзд. Яворівський згодом зізнався, що не чекав такої кількості, думав, більшість його колег на місцях таки вдалося залякати. Та письменники з обласних організацій НСПУ довели, що це не так. За покликом ініціативної групи на чолі з Анатолієм Дімаровим та Ради НСПУ до спілки на Банковій їх, за підрахунками мандатної комісії, прибуло 966 осіб. Більшість!
І ця більшість сказала своє слово. Цитую Павла Загребельного: «Я вже не знаю, чи я письменник, чи ні, чи я є, чи мене немає. Бо не знаю, що завтра про мене скаже один з райсудів Києва, який визнав легітимною якусь головиху...»
Окрім осуду дій «розкольників», майже усі делегати проголосували за продовження повноважень обраних ще у жовтні 2001-го керівних органів НСПУ на чолі з Яворівським. Часом зібрання «збивалося з жанру» й нагадувало мітинг (тон задавали митці — першопрохідці Руху й лідери опозиційних партій). Посилаючись на закон про творчі спілки, оратори підкреслювали рівнозначність понять «загальні збори», «з’їзд», «конференція» — як найвищого органу спілки.
Одначе педантичний голова мандатної комісії народний депутат Михайло Косів (парламентська школа!) застеріг: нинішній захід слід вважати загальними зборами. Для з’їзду необхідна присутність не менше двох третин членів спілки. Та хоч би як там було, очевидно головне: обрана в жовтні 2001-го «стара» керівна команда спілки отримала більший аванс довіри, аніж самозванці, підперті вердиктом столичного райсуду.