Люди, які не можуть без Одеси

Не буває й тижня, щоб до Одеси не завітала якась московська творча знаменитість. Мабуть, жодне місто України, навіть столиця, не може змагатися в цьому з Одесою. Лиш останнім часом тут побували Євтушенко і Вознесенський, Тодоровський і Хейфіц, Співаков і Башмет, Жванецький і Карцев, Басков і Доліна, Васильєва і Джигарханян. «Знаєте, — зізнався останній, — у вас тут якесь особливе повітря,  вдихнеш раз-другий — і стачить потім снаги на цілий рік». Знаменитий кіноактор мав на увазі, звісно, не повітря в прямому значенні цього слова, а особливу атмосферу, яку одесити можуть створити навколо актора, — в театрі, готелі, на вулиці. А у відповідь —щирість і відвертість «зірок» — перед публікою, одеськими колегами і навіть журналістами.

Як тільки в Одеському театрі музкомедії розпочався антрепризний спектакль «Слуга трьох господинь» («Слуга трех госпож») і на сцені з’явилася Олена Санаєва, згадалася зустріч майже 30-літньої давності.

...Круїзне судно вийшло з Одеського порту в море, взявши курс на популярну тоді Кримсько-Кавказьку туристичну лінію. Був уже вечір, і пасажири потяглися до концертної зали, заповнивши її вщерть. Ще б пак, обіцяно зустріч з легендарним уже тоді Роланом Биковим! Не буду розповідати про його блискучий виступ, мова про інше: звернув тоді увагу на струнку білявку поруч з Биковим. Хто вона? Всезнаюча співачка Нінель Ткаченко просвітила мене:

— Чергова Роланова пасія. Олена Санаєва...

Не одразу пов’язав почуте прізвище з відомим кіноактором Всеволодом Санаєвим. Це вже потім, коли в один з вечорів, за «протекцією» Нінель Ткаченко, підсів у барі до столика Бикова й Санаєвої, дізнався: дочка. Биков пив пиво і то розповідав анекдоти, то враз ставав похмурий. Кілька разів кудись виходив, і Олена помітно хвилювалася.

— Ролан, — раптом мовила, — і в роботі, і в побуті, і у стосунках з іншими — мов фрегат, якого шторм жене на рифи. Я маю перетнути йому шлях до загибелі...

«Ні, ця дівчина зовсім не схожа на вертихвістку й навряд чи погодиться на роль чергової пасії», — подумалося тоді...

...Олена Санаєва, ледь знявши грим, ще не отямившись від стресу (у фіналі спектаклю раптом розвалився бутафорний рояль, на якому московські актори грали заключну сцену), таки згадала ту давню зустріч, невдовзі після якої стала дружиною Бикова. Те рішення далося їй, двадцятирічній, непросто: Ролан був удвічі старший, до цього уже мав дружину, теж актрису, з якою прожив майже 15 літ; він нерідко захоплювався іншими жінками, а вони — ним. А Санаєва зовсім недавно побралася з молодим красивим чоловіком, якого, здавалося, покохала назавжди. Та все змінили зйомки фільму «Докер», де Олена грала дружину Бикова. Та зустріч затьмарила все. І коли Биков запропонував їй стати справжньою дружиною, Олена думала недовго...

Вони прожили разом чверть віку, до самої смерті Бикова. Теж передчасної. Але за ті роки він встиг стільки зробити, що залишив добру пам’ять у серцях мільйонів назавжди. Хтозна, чи не розбився б «фрегат» об житейські рифи набагато раніше, якби поруч не було терплячої, турботливої і ніжної Олени Санаєвої.

У московського артиста Михайла Козакова, про що він сам нерідко говорить, — одеське коріння, яке раз-по-раз «дає про себе знати, — схильністю до авантюризму, наприклад». В Одесі, на «Фонтані», мешкали його дідусь-серб і бабуся-грекиня. Тут народилася його мати.

— Отже, — сміється Михайло Михайлович, — я справжній одесит:  у моїх жилах тече грецька, сербська, єврейська кров! (Остання, треба розуміти, батьківська.— Г. В.) Та й сценічну кар’єру ще школярем Мишко Козаков розпочинав у Одесі, в масовках. А щодо схильності до авантюризму — чи ще хтось з акторів так часто змінював свої амплуа, кидав один проект і хапався за інший, як робив це Михайло Козаков? Йому замало успіху в театрі й кіно, він ще й режисер, письменник, читець власної й чужої поезії та прози. У недавній свій приїзд до Одеси виступав у тутешньому російському драмтеатрі з новою поетичною програмою «Від Пушкіна до Бродського».

— А як же театр?

— Він при мені, а я при ньому. У театрі «Моссовета» граю роль, до якої ішов усе життя, — короля Ліра.

— А як з кіно?

— Не полишаю. Мої нинішні кіноролі — в дуже світлій і симпатичній комедії «Чудова долина» та в трагічній стрічці «Смерть Таїрова» — про останні роки життя великого режисера. Як кінорежисер готуюся екранізувати п’єсу Зоріна «Мідна бабуся» — це про Пушкіна...

Згадалася не дуже давня «авантюра» Козакова — його переїзд на роботу до Ізраїлю. Перед тим Михайло Михайлович завітав до Одеси. Тут його відраджували:

— Дарма. Такої популярності, як вдома, не матимете.

Він, однак, для себе уже вирішив: «Спробую...» Спробував, щоб повернутися...

Багато хто, зокрема, найближчі друзі й рідня, і тепер ось відраджують — від написання й видання розповіді про те, як у 60-ті роки ще молодий Козаков співробітничав... з КДБ (щоб «допомогти у викритті підступів іноземних розвідок»).

— Не всі зрозуміють такі одкровення.

— Розумні зрозуміють. Та й не хочу, щоб мої онуки-правнуки раптом дізналися про якийсь бік мого життя не від мене самого. Нічого не хочу приховувати...

Отже, він для себе і тут уже все вирішив. Під час зустрічі Михайла Козакова з головою Одеської облдержадміністрації Сергієм Гриневецьким зайшла мова про випуск аудіодиску на «одеську тематику», до якого б увійшли твори Пушкіна, Бабеля, Катаєва, Ільфа і Петрова, інших авторів. Михайло Михайлович без вагань пішов і на цю «авантюру».

Ця «гастроль» стала для одеситів приємним сюрпризом. Щойно закінчився судовий розгляд справи «Анастасія Волочкова проти адміністрації Большого театру», і хоча балерина його виграла, можна лише здогадуватися, скільки сил і нервів це їй коштувало. Не до гастролей, думалося. А прима взяла й приїхала. Хто в це не вірив і заздалегідь не придбав квитка, мусив пошкодувати. Втім, дирекція театру музкомедії, зважаючи на бурхливий глядацький інтерес, розпорядилася, щоб «посадочними» місцями каси не обмежувалися, отож багато хто стояв у проходах, сидів на принесених з собою розкладних стільчиках. І всі захоплено спостерігали за витонченими па Жізель-Волочкової, дружно аплодували, гукали «Браво!», кидали на сцену букети квітів. І не могли второпати: чим не догодила прима керівництву Большого?!

Вона спершу не розкриває подробиць, каже лиш, що головна причина скандалу навколо неї — інтриги заздрісників та бажання деяких бізнес-структур, що управляють театрами, приручити її, зробити слухняною. А потім раптом:

— Міністр культури, який раніше приходив на всі мої концерти з квітами і говорив, що ніколи нікому не дозволить зобидити мене, круто змінив своє ставлення і пообіцяв, що я буду танцювати, в кращому разі, четвертого лебедя в кордебалеті. Але не діждеться...

А з «легкої руки» директора Большого театру Анатолія Іксанова по ЗМІ пішла гуляти чутка про надмірну «тяжеловесность» Волочкової: її зріст і вага, мовляв, не відповідають «класичним параметрам». Що ж, каже Анастасія, я справді дещо крупніша за інших балерин театру — зріст 168 сантиметрів, вага 50 кілограмів, та чи це головне? Бувало, й крупніші танцівниці мали всесвітню славу. Головне — якою ти є на сцені...

У балеті Настя з семи літ, відтоді, як її прийняли до Ваганківського хореографічного училища. Потім була Російська академія балету ім. Ваганової, і вже тоді студентці-стажистці Волочковій довірили головну роль Одетти-Оділії в «Лебединому озері» Маріїнського театру, а після більш ніж вдалого дебюту запросили солісткою. За чотири роки роботи в цьому театрі Анастасія зіграла майже півтора десятка головних партій у класичних і сучасних балетах. Після переходу до Большого Волочкова поповнює свій репертуар новими ролями, що принесли славу не тільки їй, а й усій трупі. Анастасія з тріумфом гастролює за рубежем, стає переможницею міжнародних конкурсів, її визнають на міжнародному рівні кращою балериною року (2001). І раптом — «четвертий лебідь в кордебалеті»...

Вигравши суд у адміністрації Большого театру (останню зобов’язано поновити Волочкову на роботі й виплатити їй матеріальну компенсацію), Анастасія не тішить себе надіями, що їй знову доручатимуть головні ролі. Вона прагне самостійності, власних проектів і програм. Є чимало задумів, аж до створення балетної школи і театру, де вона «ніколи не дозволить втручатися у творчий процес бізнесменам, банкірам чи нафтовикам».

— А чому б вам не поїхати туди, де вас цінують і шанують? До Лондона, приміром, де ваші виступи завжди тріумфальні, де маєте могутніх меценатів?

— Повірте, я дуже патріотична. Мені дорога Росія, я зможу для неї щось зробити. А нашу публіку жодна інша не замінить. Як і одеську. Ви відчули доброзичливість, надихаючу настроєність зали? Я відчула.

Одеса.