Кращий барометр суспільства, суспільних настроїв і суспільних устремлінь

Запрошення виступити у вашому прославленому університеті розцінюю як прояв глибокої поваги до України, її багатовікової історії та культури.

А виявлену мені високу честь стати почесним доктором наук Бакинського державного університету розглядаю як визнання високої ролі української науки та освіти. Мені вдвоє почесно і приємно отримати це звання з огляду на те, що з Бакинським університетом було пов’язане життя видатного державного діяча сучасності Гейдара Алієва.

У прославленого хірурга Миколи Пирогова, діяльність якого, до речі, проходила й у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, є прекрасні слова, що найточніше і найповніше, на мій погляд, характеризують сутність і покликання університетів: університет є кращий барометр суспільства, суспільних настроїв і суспільних устремлінь. І якщо його показання когось не влаштовують, то це не означає, що барометр потрібно розбивати. Треба відповідним чином діяти.

До цього залишається лише додати, що університети покликані не тільки фіксувати те, що відбувається, а і забезпечувати об’ємне бачення глобальних процесів сучасності, об’єктивну оцінку наростаючих суперечностей і проблем, пошук і пропозицію кращих, оптимальних шляхів і перспектив розвитку суспільства. Виходячи з того, звичайно, що кожному часу притаманні свої обрії інтелекту і знань.

Початок нового століття і третього тисячоліття увесь світ зустрічав з великою надією. Мільйони людей у різних куточках планети у своїх найпотаємніших планах і сподіваннях подумки відкривали ворота в кращий світоустрій, в якому більше не буде руйнівних воєн, непереможених хвороб, голоду, несправедливості.

Здавалося, виникла і затверджується солідарна, загальнопланетарна надія, що нинішня цивілізація, зробивши відповідальні висновки з уроків історії, здійснить великий колективний поворот до споконвічних цінностей життя, закладених Творцем. Що відродиться природа, на пріоритетні позиції вийдуть творча наука, багатовікова культура і духовність. Що володарі світу вирвуться за рамки грубого матеріального буття. І настане момент умиротворення, спокійного, розміряного творення.

Чи розчинилися ці надії під натиском реальності?

Четвертий рік (що є, втім, миттю за історичними мірками) світ, як і раніше, продовжує здригатися — тероризм, пандемії, убогість і голод, хижі риси глобалізації, руйнівні землетруси. Саме про це здебільшого і говоримо як про головні новини і події. Дедалі частіше констатуємо глобальні зміни клімату, вичерпання ресурсів, брак питної води, винаходи нових видів зброї і засобів швидкої її доставки до вогнищ земної цивілізації, викривлення моральності та моралі.

Смію стверджувати, що ці та інші оцінки в різних варіаціях визначають сутність нашого часу. Мало того, експерти з тривогою відзначають і таке: дивовижної сили терористичну атаку готує навколишнє середовище, кліматична революція, про яку говорили екологи всього світу, — на порозі, збереження запасів продовольства, води, енергії стане проблемою стратегічного характеру для величезного числа країн, що породить численні військові конфлікти, і, зокрема, ядерні конфлікти, що розпочнуть до 2020 року свій смертоносний хід планетою.

Усе це наполегливо підводить до невтішного висновку — затребуваним, до того ж у зростаючих масштабах, стає те, що ускладнює людське життя. Мало того, загрожує зробити його нестерпним і неможливим.

До того ж винаходи науки і техніки, віртуалізація світу призводять до подальшого посилення нерівності. Економісти підрахували, що для задоволення зростаючих апетитів «золотого мільярда» потрібно 2,7 планети, такої як наша Земля.

Виклик — гідний людства, породжений, на жаль, самою ж цивілізацією.

У пошуках відповіді ми повинні знову повернутися до вченості, мудрості, просвітницької відповідальності, яка залишає шанс і дає обґрунтовану надію.

І саме університети покликані зіграти визначальну роль в осмисленні цих складних суспільно-політичних і природно-детермінованих процесів.

Саме їхній потенціал — інтелектуальний і моральний — має допомогти і змусити відмовитися від планів і дій на короткий проміжок і короткий результат. Саме університетське співтовариство покликане знайти відповідь на запитання: якими будемо ми і яким буде світ у найближчій і віддаленій перспективі. А головне — сформулювати цю перспективу. Перспективу — життєстверджуючу.

Провідні університети наших країн виховали у своїх стінах видатних мислителів і національних лідерів, заслуги яких визнані людством. Тут досить знову назвати ім’я Гейдара Алієва, і, я думаю, цього досить буде для оцінки місця і ролі Бакинського університету в університетському співтоваристві, до того ж у світовому університетському співтоваристві.

Екстраполюючи духовні заповіти великих учителів на сучасність, ми зобов’язані, та що зобов’язані — я впевнений, приречені осмислити суперечності світу і проблеми, що загострилися, зведені самим життям у ранг глобальних викликів людству.

Осмислити, пам’ятаючи взаємну, колективну відповідальність, що синхронно зростає і диктується посиленням взаємозв’язку світових процесів. І тут ми не зможемо заспокоїти себе словами Йосипа Бродського: «Смерть — це те, що буває з іншими».

Розглядаючи ці виклики, міркуючи над їхньою природою, вишукуючи можливості адекватного реагування, неминуче постають запитання: у чому основна причина виникнення загроз для людства і що сьогодні може бути зроблено для продовження життя? Життя, котре піддавалося б оптимістичному передбаченню.

Відповіді та рішення — в академічному осяганні Істини і Правди в їхньому споконвічному значенні.

У цьому зв’язку необхідно звернути увагу на ту обставину, що проблеми глобалізації в більшості країн розглядаються переважно через призму матеріальних інтересів. Саме їм віддається пріоритет. Тим часом такий підхід можуть собі дозволити лише ті країни, де століттями збалансовані економіка і культура. Нам же після десятиліть домінування матеріалізму в ідеологічній політиці насамперед потрібен духовний, творчий зліт. Якщо хочете — духовний вибух. Адже саме він завжди передував великим реформаціям, зокрема в наших суспільствах, принаймні синхронно відбувався з ними. У жорстоких конкурентних реаліях зможуть вижити і стійко розвиватися лише ті держави і нації, які досягнуть оптимального балансу духовного і матеріального.

Особливо хочу підкреслити: університети нарівні з політиками (тут я маю на увазі насамперед Україну) відповідальні за те, щоб наша чергова спроба наздогнати час не провалилася — іншого шансу може більше і не бути. Я ще раз хочу сказати: університети нарівні з політиками повинні бути насамперед відповідальні за те, щоб наша чергова спроба наздогнати час не провалилася. Водночас знову-таки важливо відійти від спрощеного розуміння процесів, що відбуваються і в окремих країнах, і в усьому світі, відмовитися від політики деталей, об’ємно бачити перспективу — нашу і світову.

Виняткову відповідальність накладає на університети та обставина, що культура, мова, освіта і релігія в умовах глобалізації дедалі більше перетворюються в діючі геополітичні чинники. Особливо відчутно це стосується історії кожного народу і кожної держави, що нарівні з сировиною — це моє переконання — братиме вагому і зростаючу участь у зіткненні геостратегічних інтересів. Не випадково саме історія весь час піддається переробці, аж до повної невпізнанності, коли в її мутному дзеркалі нерідко неможливо впізнати ні себе, ні інших.

До того ж ситуація часто складалася і складається так, що ми опиняємося на історичних відливах, оскільки самі не можемо поєднати виправдані часом традиції із сучасними завданнями. І якщо таке становище не змінити, дуже складно буде вийти на авангардні позиції в цьому світі. Університети покликані бути об’єктивними літописцями національної історії, що є невід’ємною передумовою поваги до нації. Нації без минулого, без історичного коріння і традицій приречені на те, щоб бути відомими у світовому співтоваристві. Поважають завжди, якщо хочете, породу. А в нас вона є — історична порода.

Саме університети зобов’язані поєднати правду та історизм. Саме вони можуть і повинні повернути правду людям і гідність нації. Говорити про це доводиться і тому, що аморальність міцно «увігнали» у наш спосіб життя, нав’язали лицемірство як спосіб мислення. Ось і виходить: людина в нас — раб, і вона ж — пан.

Дух волі, який споконвіку живе в університетах, має виступити необхідною, фундаментальною передумовою для розвитку сучасного суспільства, стрижень якого — воля і права людини. Без цього ми не зможемо мати істинної, а отже — твердої національної політики, будемо приречені на аутсайдерство.

Свобода має ставати дедалі затребуванішою в житті кожного суспільства. У нас же вона повинна набути статусу національної ідеї. Наголошувати на цьому доводиться тому, що прагнення до ситого життя нерідко для нас дорожче за волю і демократію.

Ми традиційно виходимо з того, що найважливішим завданням університетів є підготовка високоосвічених, універсальних фахівців, учених-раціоналістів, які генерують нові проривні ідеї, формування інтелектуальної та політичної еліти, еліти взагалі. Усе це правильно. Але водночас сьогодні на перший план виходить проблема моралі. Хочу підкреслити —проблема моралі інтелектуалів, їхньої відповідальності (моральної, людської, політичної) за свої практичні дії, і, зокрема, за застосування наукових відкриттів і розробок.

Адже багато таких відкриттів обернулися й обертаються не тільки благом, а, на жаль, і трагедією для цілих регіонів світу. Досить згадати той факт, що науково-технологічні розробки, доступні раніше тільки високорозвиненим країнам, сьогодні перебувають на службі низки терористичних утворень і структур.

Водночас зазначу, що вчений може помилятися. Більше того, припускаю, що в чомусь він обов’язково помиляється і має помилятися. І помилки часом бувають продуктивні. Але він не має робити бранцем своїх помилок суспільство.

Звідси ми виходимо на проблему чесності вченого. Звідси напрошується ще один висновок: боротьба з таким злом ХХ і ХХІ століття, як тероризм, усе ще є боротьбою з наслідками, але ніяк не з щирими причинами цієї жорстокої загрози людству.

Після 11 вересня 2001 року ми якось спонтанно підійшли до необхідності осмислення такої проблеми, як терор і тероризм в Україні, у нашій країні. Результатом цього стала фундаментальна, на мій погляд, робота «Нариси терору і тероризму в Україні». І в тім числі наш історичний досвід показав, що причини цього явища, цього зла — соціально-економічна нерівність, яка поглиблюється, низька якість освіти і її недоступність, зниження культури і неприпустимо низький поріг моралі. Подолання загрози тероризму перебуває в площині усунення зазначених та інших причин, що його породжують.

Цілком зрозуміло, що за допомогою головного, виробленого університетами вічного двигуна цивілізованого розвитку — інтелекту — університети можуть і повинні підсилювати вплив на владу і політику, яку вона проводить. Адже біди наші, як бачимо з пережитого історичного досвіду, багато в чому відбувалися, скажемо м’яко, не від влади високого розуму і духовності, а нерідко від того, що розумово вбогі, з вилущеною мораллю люди посідали високі, а то і найвищі посади. Утім, не ми помітили, що гідними і покликаними правити державою вважають себе передусім люди посереднього розуму і злиденні духом.

До речі, це явище, як зазначає О. Ципко в статті «Політика, воля, «націоналізм», добре помітив грузинський письменник Чабуа Аміраджибі в романі «Дата Туташхіа».

Характерною рисою сьогодення є та обставина, що пострадянська еліта виявляється надмірно політизованою і зацикленою переважно на боротьбі за владу. Потерпає від цього і її інтелектуальна складова, та й студентство. Звідси — нестабільність і небезпека повернення до тоталітаризму. Це особливо протипоказано державам, що здійснюють хворобливий перехід від однієї суспільно-політичної системи до іншої і які водночас мають враховувати необхідність органічного входження, вмонтування у світове співтовариство.

Рецепт для таких ситуацій простий за своєю складністю і складний за формулою досягнення — вершини влади і інтелекту мають прагнути тотожності. Це перше. І друге: політична система країни повинна відповідати завданням її суспільного розвитку. Саме таку систему ми намагаємося сьогодні вибудувати в Україні, виходячи з того, що нам необхідно зосередитися на собі, на внутрішній облаштованості країни і суспільства.

Україна й Азербайджан, що були не так давно в складі єдиної союзної держави, мають власну багатовікову історію. Посідаючи помітне місце на геополітичній карті світу, вони володіють взаємодоповнюючими можливостями для забезпечення власного динамічного розвитку і посилення впливу на ключові тенденції в глобальному і регіональному вимірах.

Пріоритетом зовнішньої політики України є повномасштабна європейська і євроатлантична інтеграція, що передбачає членство в НАТО і Європейському союзі. Ми бачимо Європу цілісним регіоном, в якому значимість України, виходячи з об’єктивної логіки процесів, що відбуваються, найближчим часом зростатиме. Європейський вибір України обумовлено історично визрілими, вистражданими чинниками державної незалежності, національної безпеки, політичної стабільності, стійкого розвитку і демократичного перетворення країни. Євроінтеграційні устремління України є природним продовженням внутрішньодержавних реформ, неухильної побудови економічно розвиненої і правової держави.

Осмислення пройденого шляху, панорамне бачення майбутнього надзвичайно важливе і для України, і, гадаю, для Азербайджану. Важливе тому, що досвіду такого реформування світова практика не знає. Нам доводиться, що називається, працювати «з чистого аркуша». І хоч як це парадоксально, саме особливості переходу від тоталітаризму до традиційно демократичної системи досить часто є причиною нерозуміння світовою громадськістю процесів, що відбуваються в пострадянських країнах. І не лише нерозуміння. За ним іноді проглядається прагнення «домовлятися» про стратегію і тактику просування цих процесів у наших країнах, але фактично без нашої участі, а спираючись на окремі особистості чи політичні сили.

Зрозуміло, що є підстави для певного розчарування недостатніми, можливо, на сторонній погляд, та й на наш також, темпами демократичних перетворень, скажімо, в Україні. Як і для нашої втоми від постійного невдоволення нами. Але це не означає, що співробітництво з країною варто підмінювати опікою і протегуванням окремих осіб. Бо складається враження, що Захід більше цікавлять не пострадянські держави і народи, а доля тих чи інших політиків, і ставка робиться на те, щоб домовлятися з конкретною людиною, а не виходити на стійке співробітництво з політичною системою країни.

Ось чому, орієнтуючись на західні стандарти економіки, політики і демократії, нам варто робити ставку насамперед на власні сили, на власний інтелект. І енергію спрямовувати на утвердження цивілізованих стандартів життя замість дій і слів для того, щоб сподобатися.

Прихильність і України, і Азербайджану до системи загальнолюдських цінностей і взаємного співробітництва, історичне і культурне перебування на зламі цивілізацій підсилює спільність інтересів наших народів, що створили міцні взаємини на принципах взаємної поваги.

Успішному розвитку співробітництва покликана сприяти взаємодоповнюваність економік двох країн. Зокрема, Україна може і готова надавати істотну допомогу в економічних перетвореннях Азербайджану своїм могутнім науково-виробничим потенціалом, підготовкою кваліфікованих кадрів різних спеціальностей у провідних національних університетах.

Україно-азербайджанські відносини мають прекрасну перспективу. У цьому ми всі переконані. І я впевнений, що нові покоління азербайджанських інтелектуалів, які сьогодні присутні в цьому залі, збережуть і примножать ідеї духовного взаєморозуміння між Україною і Азербайджаном, зроблять світ кращим.

Дякую вам за увагу, за високу честь бути почесним доктором Бакинського державного університету. Я робитиму все, щоб виправдати цю честь.

Добра вам і процвітання.