Сидить за те, що не впливав і не здійснював

Справа екс-віце-президента і головного акціонера банку «Слов’янський» Бориса Фельдмана, напевне, одна з найгучніших. Проте для широкої громадськості досі залишається неясним, про які «злочини» йде мова, і що насправді відбувалося в судах.

Винесеним Артемівським райсудом Луганська вироком Фельдман був засуджений за двома епізодами обвинувачення: 1) ухилення від сплати податків підприємством «Ібріс», 2) розкрадання коштів банку «Слов’янський».

Йдеться про наступне.

У 1998—1999 роках ТОВ «Ібріс» отримало в позику кошти від двох фізичних осіб. Обвинувачення і суд стверджують, що ці кошти підприємство повинно було вважати своїм доходом і сплатити з них 30 відсотків податку на прибуток. Однак Вищий господарський суд України роз’яснив, що відповідно до вимог Закону «Про оподаткування прибутку підприємств», який діяв на той час, кошти, отримані підприємством у позику від фізичних осіб, не вважаються доходом. Про це зазначено і у відповідному роз’ясненні Державної податкової адміністрації України. Отже, або за таке «правопорушення» Фельдмана не мали притягати до відповідальності, або мусять відповідати ті, хто затвердив відповідні роз’яснення закону чи навіть ухвалив закон, за яким запозичені кошти не є доходом.

Ще однією особливістю цього обвинувачення є те, що, як зазначено у вироку, Фельдман відповідних податкових декларацій не складав і не підписував. Це робили виконавчий директор та бухгалтер, які, на щастя, до кримінальної відповідальності не притягалися. Тому Фельдман засуджений як «організатор» цього «злочину». Щоправда, «організатор» він вельми дивний, бо жодного іншого співучасника «злочину» у нього немає.

Іншими словами, Фельдман засуджений за «діяння», на перебіг яких він жодним чином не впливав, і які здійснені іншими особами, до того ж ці діяння (а саме складання податкової звітності) були цілком правомірними.

За другим епізодом обвинувачення («розкрадання шляхом зловживання посадовим становищем») Фельдман засуджений до дев’яти років позбавлення волі з конфіскацією майна за наступне.

Банк «Слов’янський» мав борг перед компанією «Дата текнолоджі». Маючи таку заборгованість, «Слов’янський» придбав у підприємства «Ібріс» борг «Дата текнолоджі» в розмірі 7 466 260 грн. перед «Ібрісом» (інакше кажучи, придбав право вимоги грошових коштів від «Дата текнолоджі»).

Після цього банк провів взаємозалік зустрічних однорідних (грошових) вимог з компанією «Дата текнолоджі», яким зарахував у повній сумі саме ті вимоги, які були придбані в «Ібріса». І через деякий час «Слов’янський» заплатив «Ібрісу» за придбане право вимоги 7 466 260 грн.

Очевидно, що придбання суб’єктом підприємницької діяльності боргових вимог з наступною їх реалізацією за ту саму вартість, за яку їх було придбано, не завдає жодних збитків такому суб’єкту. А якщо право вимоги придбано на умовах відстрочки платежу, і за нього розрахувалися вже після того, як придбані вимоги було реалізовано (як у вказаних угодах з участю банку «Слов’янський»), то така господарська операція є вигідною для зазначеного суб’єкта. Отже, банк у результаті цих операцій не тільки нічого не втратив, а й отримав значну вигоду.

Суд, встановивши всі ці факти у вироку, кваліфікував ці угоди як розкрадання Фельдманом майна банку шляхом використання свого посадового становища. Водночас судом встановлено, що немає жодних доказів, що начальник фінансового управління банку, який здійснював всі ці операції і підписував відповідні документи, «знал или мог знать о намерении Фельдмана присвоить указанную сумму — 7 466 260 грн. и способствовать ему, Фельдману, в оказании помощи в этом» і «судом не добыто каких-либо доказательств о наличии сговора между Фельдманом» та зазначеним начальником фінансового управління.

Отож у цьому випадку, як і в епізоді «ухилення від сплати податків», Фельдман засуджений за діяння, які, по-перше, є правомірними, по-друге, нікому не завдали шкоди, по-третє, до вчинення яких він жодного стосунку не мав.

У справі фігурував ще один епізод — «ухилення від сплати податку банком «Слов’янський». Про цей епізод не йдеться у вироку, і за ним ніколи нікому не було пред’явлено обвинувачень. Але саме за цим епізодом порушено справу.

А все почалося в 1998 році. Тоді податківці провели перевірку банку «Слов’янський», у результаті якої дійшли висновку, що в 1996—1997 роках банк ухилився від сплати податку на прибуток.

Всі судові інстанції, аж до Вищого арбітражного суду України, куди банк оскаржив рішення податківців, визнали позицію банку законною. Однак саме за цим фактом 2 лютого 2000-го податкова міліція порушила кримінальну справу №1480001 за фактом «умисного ухилення від сплати податків посадовими особами КАБ «Слов’янський», яка потім стала відома як «справа Бориса Фельдмана і банку «Слов’янський».

Проте зрозуміло, що порушення кримінальної справи за фактом дій, які до цього були визнані судом правомірними, — це брутальне порушення конституційного принципу обов’язковості судових рішень. Внаслідок цього всі процесуальні дії і зібрані докази мають бути визнані незаконними.

Може, комусь і здається, що такі «педантичні» вимоги до слідства — надто жорсткі. Але боротися з правопорушеннями шляхом вчинення правопорушень — безглуздо. Будь-який інший підхід до цього питання означає, що норми про порядок і підстави порушення кримінальних справ втрачають своє значення.

Нині вже рішенням суду встановлено, що під час досудового слідства Фельдман утримувався під вартою незаконно.

З огляду на резонансність «справи Фельдмана», на те, як принципово поставлено в ній ключові питання побудови правосуддя та правопорядку в країні, можна без перебільшення стверджувати, що розгляд цієї справи та рішення у ній будуть визначальні для фактичних взаємовідносин держави та бізнесу, та й взагалі держави і громадянина в Україні.