Ігор Рибак — один зі значного списку олімпійських чемпіонів, котрі залишили помітний слід у «залізній грі», як іноді називають важку атлетику. Але для України Рибак — особливий чемпіон, він був першим нашим земляком, який піднявся на найвищу сходинку п’єдесталу пошани.
Харківський хлопчина «захворів» на важку атлетику ще у восьмому класі, коли записався до спортивної секції з твердим наміром «стати сильним». Як і багато хлопців післявоєнного покоління, він прийшов у спорт... з вулиці. Поміст, установлений у парку ім. Т. Шевченка, де з ранку до пізнього вечора можна було «потягати» штангу і побачити рекордсмена світу Григорія Новака, став першою сходинкою до світового визнання. Батьки не дуже схвалювали його захоплення, наставляли на інше — вивчитися на інженера. Та Ігор виявився міцним горішком, попри відкритий, добрий погляд, м’яку усмішку і... лагідність у дрібницях. У головному, вважав він, мені вирішувати й мені вибирати, що є добре, а що мені не підходить. Тому й вибрав важку атлетику та медичний інститут.
У легкій вазі у країні було чимало яскравих і талановитих штангістів, і лідер — Равіль Хабутдінов з Новосибірська. Ігор зітнувся з ним на Спартакіаді народів СРСР у Москві і... програв. Засмутився, звичайно, але тренери збірної вирішили на Іграх у Мельбурні виставити двох у легкій вазі, і це просто окрилило. Тренувався до нестями, умовити його піти із залу відпочивати було проблемою. Ігорю пощастило — його взяв під своє крило киянин Яків Григорович Куценко, тренер збірної, сам у минулому видатний важкоатлет, якому лише війна перешкодила стати олімпійським чемпіоном. І хоча Куценко був відповідальний за всю команду, але Ігоря він вирізняв — дуже сподобався йому цей заповзятливий хлопець.
Я був того дня у Виставковому залі, де встановили помости, коли Ігор Рибак відкривав змагання атлетів легкої ваги (67, 5 кг). Через це довелося трохи посперечатися з керівником делегації Захарієм Фірсовим, котрий вважав, що «потрібно зберігати душевну енергію для старту, а не витрачати її, вболіваючи за інших». Проте мені вдалося переконати його, що мій земляк неодмінно виграє, тобто емоції будуть найпозитивніші.
На жаль, перший млинець був глевкий — на 110 кг. Рибака в жимі Хабутдінов відповів 125. А ще вперед вийшли іранець Тамраз і поляк Чепулковський. Ігор ділить четверте—п’яте місце із сильним і наполегливим японцем Онума. У перерві Куценко розмовляє з Ігорем так, начебто нічого несподіваного не сталося — перехвилювався, з ким не буває, адже досвіду міжнародного в Рибака немає. І переконується, що його підопічний навіть занадто спокійний після такого несподіваного початку.
У ривку Ігор останнім береться за гриф штанги, він уже знає кілограми суперників. Без надзусиль піднімає послідовно 112,5, 117,5 і 120 кг., установлює олімпійський рекорд і скорочує розрив з лідером до 5 кг.
Поштовх — улюблений вид у Рибака, та й попередній підхід залишив у душі яскравий слід. Хабутдінов здолав 137,5, але японець бере 147,5 кг. Куценко швидко підраховує і визначає — саме ця вага виведе Рибака на перше місце. Ігор без особливих зусиль бере вагу, зал шалено аплодує новому олімпійському чемпіонові. Але РИБАК НЕ ЙДЕ З ПОМОСТУ І ПРОСИТЬ УСТАНОВИТИ 150. Ось як описав цей підхід у своїй книзі Яків Куценко.
«У залі настає напружена тиша. Володіючи тонким м’язовим відчуттям, Ігор завжди виконував цю вправу бездоганно. Але тепер йому потрібна виняткова чистота і, головне, холоднокровність. Атлет підходить до штанги. Він спокійний і зосереджений, блакитні очі набувають якогось сталевого блиску. Мить — штанга вже на грудях, ще рух — і важкий снаряд завмирає нагорі. Саме тут відбулася подія, яких небагато було в історії важкоатлетичного спорту. Разом із глядачами несамовито зааплодували судді, забувши про свої обов’язки...»
Новий олімпійський рекорд — 380,0 кг. — і золота медаль чемпіона були гідним завершенням олімпійського дебюту харків’янина.
Ігор Рибак виступав ще кілька років, але головним у його післяолімпійській долі була спортивна медицина...