Псалом номер один

Морозу — 60 літ. Це — за метрикою, насправді він народився на десять днів раніше. Тепер жартує: «Мій батько передбачав, що політикові буде потрібна несподіванка в біографії — приміром, рідкісний день народження, 29 лютого!»

А в чім тут секрет?

— Трапилося так, що я народився, коли звільняли наше село від німців, і ще не було сільради. А через десять днів вона організувалася, батько пішов записати мене. Тим числом і записали.

— Тобто, ви народилися, коли радянської влади не було!

— Ні, влада була. Військова влада.

— Якщо вірити паспортові, у вас лиш п’ятнадцятий день народження. П’ятнадцять — чудовий вік, щоб усерйоз спитати і одержати серйозну відповідь на запитання: «Сашко, ким ти будеш, як виростеш?»

— Для мене це було зовсім не важке запитання. Бо мій найстарший брат, якого я мав за взірець, був інженером. І я відповідав: буду інженером. І не шкодую, що був ним, що закінчив сільгоспакадемію. Бо навіть у парламенті завжди були достойно представлені саме інженери, в основному, випускники цієї академії. Мало який факультет може цим похвалитися.

— Але спершу вас цікавила не так професія, як особистість брата?

— Не тільки це. П’ятнадцятирічним я вже мав посвідчення комбайнера, три сезони працював на комбайні, копнувачем і помічником комбайнера.

— Які це були комбайни?

— Ес-чотири-Ем.

— Що зробило вас тим, ким ви є?

— Як сказано, був приклад брата. Він — з особливої молодої післявоєнної інтелігенції, це покоління талановите, розумне, працьовите. То були патріоти, вони багато могли зробити для суспільства, аби були сповна затребувані державою. Вони були своєрідні романтики, ці хлопці й дівчата з оточення брата. Якісь навіть неземні для післявоєнного села: і спосіб спілкування, і теми розмов. Їхні розмови були, я б сказав, піднесеними. Я спостерігав за цим дещо збоку (бо брат — старший на одинадцять літ) — і от, вони такі красиві, і їхні розмови нетутешні — не за місцем, а за рівнем! Хотілося вирости, пройти цей шлях самому й бути схожим на них.

Людина формується в дитинстві, в оточенні сім’ї, як хто має таке щастя. Я його мав. На моє становлення вплинули совісні й роботящі батьки, котрі ніколи нікому не заздрили. А ще — книжки. Я ріс у світі літературних героїв, хотів бути схожим на них, на того ж таки Павку Корчагіна, на героїв «Старої фортеці», красивих і романтичних героїв Гріна, Кудієвського.

— Якщо ви так гарно говорите про цінність особистості, цінність героя, я зараз поставлю питання, можливо, дурне й пряме, як двері... Чому ви хочете, щоб оця Реформа зробила владу безособовою, без героя?

— Влада не може бути безособовою, бо в будь-якій її ланці є суб’єктивний фактор, що визначається сутністю людини, яка цю владу здійснює. І реформа потрібна передусім тому, що практика попередніх років дала нам зразок кричущого неподобства — коли суб’єктивний фактор стає вищим од посадового статусу.

— Але хіба вам самому це не загрожувало? Хіба в людини при владі обов’язково псується «суб’єктивний фактор»?

— Не система влади сама по собі винна. Вона лиш передумова для того, щоб негативний суб’єктивний фактор у людини реалізувався або ні. Ця реформа якраз передбачає створення таких механізмів-запобіжників, щоб ніхто не посмів і не зумів узурпувати владу. Бо якби ми з 1996 року заклали ту практику, яка передбачена в Конституції, якби ми могли розраховувати на те, що ціла низка законів, передбачених Конституцією, не прийматимуться й не вводитимуться в дію свавільно, то ми ще тоді могли б закласти деякі запобіжники. Або якби тоді нам пощастило й трапився лідер, який би заклав саме ці традиції влади — совісної, відданої інтересам народу й держави. Тоді, можливо, ці традиції вибудували б принципи правовідносин, які відповідали б канонам нашої Конституції. Але так не сталося, і вже закладено інші традиції — тому потрібна реформа, щоб ці «традиції» не розвивалися далі.

— Ви кажете «аби трапився лідер». Добре, ось скоро вибори — то хай він прийде! Поки ще в нього вірять. А про реформу всі розумно говорять, і ви теж, але збоку здається: ті, хто при владі, вже награлися і тепер віддають цю іграшку вам. Мовляв, нате вам, але правила гри міняються, це вже не чарівна паличка...

— Ну, по-перше, не «нате вам»...

— Чому ж ні? Вони розуміють, що їхній час скінчився, тому й «нате вам»!

— Почекайте. Не «нате вам», а вони мусять приставати на те, що ми їм давно пропонували. Я говорив ще років чотири тому, що вони змушені будуть пристати на нашу позицію. Я розумію, що мотиви в нас різні. Модель, потрібна сьогодні суспільству, нібито прийнятна і нам, і їм, хоч цілі протилежні. Ми хочемо цю владу поставити під контроль народу, а вони хочуть просто відірвати владу від народу, зробити її річчю для своїх потреб. Я щойно говорив: ці «нові традиції» вже вкорінилися: казнокрадство, хабарництво, угодовство — а отже, і нівелювання людської особистості, і зневага до прав людини, і загроза суверенітету держави. Це вже є, і якщо в цій системі з’явиться новий фігурант, то це ще не означає, що взаємини зміняться. Швидше вони змінять фігуранта. Тому треба змінювати взаємини між гілками влади, між людиною й державою. Ось чому необхідна ця реформа.

— Якщо конкретного «фігуранта Мороза» ця система не зробила казнокрадом, то чим ця система буде погана, коли конкретний Мороз чи ще якийсь хороший хлопець візьме цю владу і скористається нею сповна й по совісті?

— Над цим я сам думав не раз і відповідь для себе знаходжу таку. Звичайно, особистісні характеристики конкретної людини можуть збігтися з тим владним статусом, який вона отримує. Але це випадковість. А випадковостей у державному житті не повинно бути. Пригадайте дискусію під час прийняття Конституції 96-го року. Багато учасників тої дискусії боролися за або проти конкретних людей при владі. Я ж і тоді казав: Основний Закон повинен писатись для держави, а не для (чи проти) Кучми, Дурдинця чи когось іншого. Наша Конституція не гірша, ніж в інших країнах. Вона розрахована на демократичну організацію суспільного життя — але застосовувалася в державі, яка не мала ніяких демократичних традицій, а виконавці, виявилося, просто не сприймають демократію як умову взаємин у суспільстві. Ось в чім біда.

— Ви таки інженер: вірите більше в машину, ніж у комбайнера! Машина застрягла. Хто кого порятує: комбайнер машину чи навпаки? І про що радитися з тими, хто цю машину угробив? Сказано ж десь: «Блажен муж, іже не йде на совіт нечестивих!»

— Якщо муж іде на совіт нечестивих слухати їхніх порад, то справді не треба туди ходити. Але якщо йдеш до нечестивих, розуміючи, що в них є вплив на вирішення проблеми, важливої для суспільства, то треба до них іти, й використати будь-яку можливість, і забути про свої антипатії.

— Радитися, забуваючи про антипатії — чи для того Бог дав народитися за військової влади, а не за радянської?

— Все-таки є потреба соціальної справедливості й нормальних людських взаємин, і нинішня влада не витруїла цю потребу в людях. І люди таки побудують суспільство, в якому можна буде не боятися за перспективу для себе, для дітей. Але за це треба боротися. От для чого потрібен характер, даний Богом в час військової влади.

— Ким будуть ваші онуки?

— Подивимося. Вірю, вони будуть хороші люди, добрі й розумні. У мене п’ятеро онуків. Я їх люблю.

— Як вони вас привітали?

— Вони просто всі приїхали, і це було найбільшим подарунком, бо я їх не так часто бачу, як хотів би.

— Дай вам Боже доброго здоров’я. І перемог.

— Спасибі.