Прадід, який прагне неба

Родом я з Торчина, що тепер у Коростишівському районі. У 1933 році, коли мені було десять, залишився без батька. У сім’ї було семеро дітей. Старші розійшлися заробляти на прожиття. Сестра працювала в радгоспі на Уманщині. Написала: тут добре, приїжджайте. Мати, брат Юхим, старший за мене, і я їдемо туди. Але у неї тільки одне ліжко в гуртожитку. Де ж ми будемо? Нас перевели в село Халаїдове. А їсти нічого. Ми з братом пішли до школи: я в п’ятий клас, а він у сьомий. Робимо для фізкабінету діючу модель — розріз парової машини. І нам дали за це два пуди борошна. Думаємо, що ж далі? Виготовляємо літак-біплан, як ПО-2, з управлінням, розмах крил близько метра. Нам кажуть: у школі таке фізприладдя не треба, але, добре, візьмемо. Ще дали півтора пуда борошна. На цьому й закінчилися наші заробітки.

Підвела звичка робити все з піснею. Брат перекрутив «Інтернаціонал». Пам’ятаєте: «Чуєш, сурми заграли, час розплати настав...» А Юхим співав: «Чуєш, кури покрали! Час платити настав: ступу, жорна забрали, дядько плакати став». Біля нас весь час крутилися сільські хлопці, цікаво було їм, як і що ми робимо. Один з них розповів учителям про ту пісню. Нас позбавили права на гарячі сніданки в школі. А їсти ж нема чого. От і вирішили вдвох: кидаємо школу й самі вертаємося в рідні краї.

А з поїздів дітей виганяли, бо розвелося дуже багато злодюжок. Дощ, сніг, а ми як мокрі цуценята під тином. «Ідіть до мене», — пожаліла якась бабуся. Дала поїсти, запропонувала погрітись на печі, поки одежа висохне. Лежу, а з голови не йде, як у тридцять третьому році люди з нашого Торчина ходили на базар у сусіднє село. Один чоловік купив мочаннє, це печеня така. А як став їсти, побачив там дитячий пальчик. Кинувся до міліціонера. Знайшли тоді в баби, що продавала те мочаннє, дитячі голови в погребі. Лежу, страшно, та все одно задрімав. Крізь сон чую дитячий плач. Думаю з жахом, оце баба вже рубанула якусь дитину... Визираю, а там хлопчик, біля нього маленьке фото — Ворошилов на коні, він хоче намалювати на весь аркуш альбому, та не виходить. Не плач, кажу, я тобі допоможу. Він покликав бабу показати, як я гарно малюю. Вона заохкала: які діти тиняються по світу, якби була молодша, я б вас не відпустила, але в мене всі померли, тільки цей внучок зостався. Погодувала нас іще, дала три рублі, буханця хліба. А я й зізнався, що про неї подумав, — схопилася за голову, заплакала...

Старші брати вирішили, що житиму з Іваном у гуртожитку. Я вирізав печатки із зображеннями Леніна і Шевченка і наштампував їх на стіні: Ленін — Шевченко, Ленін — Шевченко... Комендант звелів усе замазати й повів до голови комітету профспілки кар’єру Васютинського: ось тобі помічник. А той: «Ти можеш зробити штампи для квитків у кіно?». Вирізав потім навіть печатки для контори та медамбулаторії, але тільки після того, як привезли дозвіл з райцентру. Бо вже знав, що інакше назавжди біографію зіпсую. Тому й відмовив розкуркуленим, які пропонували півтори тисячі рублів, якщо підроблю їм печатку сільради.

Приїхав до нас з наркомату місцевої промисловості інженер на прізвище Блох. Сказав: зроби печатку з моїм підписом, а я домовлюся, щоб тебе в дитбудинок узяли.

На шляху з Києва до Борисполя є Чубинське, де в дитячому будинку імені професора Нансена я пробув три роки. Закінчив там сім класів. Трійок, четвірок і п’ятірок мав порівну. В дитбудинку було кілька майстерень — мене туди більше тягнуло. Виготовив справжнього підводного човна, але з’ясувалося, що для ставка він не годиться, бо вода каламутна, нічого не видно. Зробив двометрову копію крейсера «Аврора». В нього накручувалася гума, і він плавав по ставку. А потім зняв палубу, приробив корбу, лопаті, сам катався і дітям давав.

Коли в Борисполі почалося будівництво аеродрому, над нами взяла шефство військова частина. Начальник полігона дядя Володя давав мені інструменти і я зробив балансирний планер, схожий на важкий бомбардувальник ТБ-3. Він важив усього 15 кілограмів. Військові, піднявши мене разом з ним, скинули з пагорба. Пролетів я метрів тридцять. Одразу після того мені запропонували поїхати разом з відмінниками на екскурсію до Москви й Ленінграда. Повернувся, бачу —прогрес: діти змії запускають. Та глянув на планер, а там ні крил, ні хвоста — це вони з них змії робили...

З подальшим навчанням не склалось, і брат Гриша запросив до себе механізатором у тракторну бригаду МТС. Працював добре, бо в техніці тямив. Хвалили. Якби не війна, заробив би орден.

Знаєте, чого моя дружина не перечить, коли я в небо підіймаюся? Я її за сміливість покохав. Старший лейтенант Борис Таратута, вийшовши з полону, організував партизанський загін. А мене не взяв, бо вирішив, що принесу більше користі, як дома сидітиму і зброю лагодитиму. Приходить якось моя майбутня дружина (а вродлива ж була!) і каже: наказали терміново доставити партизанам карабін. А як? До яру треба було біля самої комендатури проходити. От серед літа натягла на себе пальто з довжелезними полами і так пронесла. Коли наприкінці сорок третього прийшли наші і забрали мене в армію, до народження мого старшого сина залишався місяць. Воював і мріяв, коли побачу.

Після навчального батальйону став кулеметником. Ходив до командира полку, щоб відпустив у льотну частину, та він заявив: нам кулеметники не менш потрібні. У Польщі важко поранило. Був уже непридатний до стройової і закінчив війну в ремонтному батальйоні. З’ясувалося, що трактористом за станом здоров’я бути вже не можу. У Соколовському кар’єроуправлінні працював слюсарем, токарем, стругальним, фрезерувальником, електрозварником. Став заслуженим раціоналізатором України, був удостоєний звання майстра — золоті руки, одержав орден Трудового Червоного Прапора.

А ось диплом лауреата Державної премії УРСР у галузі науки і техніки від 9 грудня 1980 року. Мені його Борис Патон вручив. Це за конструкцію газоструменевого термовідбійника — пристрою для різання граніту. Продуктивність праці зросла разів у сім. Почалося з того, що в Алма-Аті створили киснево-гасовий терморізак — пропалювати дірки в бетоні. Виявилося, ним і камінь можна різати. Принцип легко зрозуміти: під час різкого нагрівання камінь розширюється і тріскає. Але користуватися тим пристроєм незручно: треба подавати кисень, азот, воду для охолодження. А чому б не зробити бензиново-повітряний, від компресора? Підрахувати об’єм камери згоряння, врахувавши кількість кисню в повітрі, допоміг син. З Миколою ми, до речі, разом вечірню школу закінчували: хоч після тої семирічки, що в дитбудинку, й минуло багато часу, я пішов одразу в десятий клас й одержав атестат.

Перший раз я піднявся в небо на власному літаку ще в 1972 році. Шрам на підборідді бачите? То не з війни. У 1974-му теж хотів показати дочці, як літаю. Цілу ніч приладнував новий мотор, дуже втомився. Злетів, розвернувся, і раптом мотор дир... дир... Пальне підкачати не встиг, бо вітер був попутній, підйомна сила менша... Зламав два ребра, вибив сім зубів. На щастя, аварію побачили з військового вертольота, який пролітав неподалік: сіли, підхопили, доставили до лікарні...

На заслужений відпочинок вийшов пенсіонером республіканського значення. А як почалася страшна інфляція, вирішив, що найкраща гарантія виживання —земля. У нас чомусь або крадуть, або їдуть за кордон, щоб заробити, а треба дома працювати. Випросив гектар землі, а щоб було чим обробляти, виготовив міні-трактор і міні-комбайн.

Ні в комсомолі, ні в партії я не був. Скажу по-чесному — страшенно не люблю зборів.

Житомир.