«Юний комунар» на схилі років

На порозі палацу культури шахти «Юний комунар» нас зустріла жінка із відрами, повними снігу. Саме так «видобувають» воду для миття підлоги у цьому храмі мистецтв. У єдиному опалюваному приміщенні дітлахи завзято репетирували під музику. У кутку стояла «буржуйка». «Може, не треба фотографувати? — озвалася одна зі співробітниць, побачивши об’єктив фотоапарата, націлений на піч. — Ще закриють нас, побачивши, як ми працюємо».

Колись палац був центром тяжіння у шахтарському місті. Не одне покоління дітей виросло тут. І нині в цих стінах школярі продовжують займатися хореографією, прикладним мистецтвом, а дорослі збираються на заняття народного хору. Але все культурне життя проходить у єдиному приміщенні. Решта не подає ознак життя. Вирізано батареї центрального опалення. Могильним холодом віє у глядацькій залі — а кажуть, тут була неповторна акустика. Не горять шикарні люстри на другому поверсі, а в стінах тріщини. Зі стелі сиплються штукатурка і ліпнина.

Палац культури шахти «Юнком» (так скорочено називають вугільне підприємство) — нетиповий проект. Фотографію споруди, збудованої військовополоненими німцями, ви знайдете у Великій Радянській Енциклопедії. Палац і тепер вражає архітектурою і прикметами колишньої величі. Але унікальну будівлю спіткала доля більшості об’єктів закритих шахт. Раніше вугільне підприємство виділяло кошти на ремонт і забезпечувало храм мистецтв вугіллям для котельної. Тепер «Юнком» ліквідували, палац передали на баланс міської влади. Штати урізано до неможливого: прибиральниця — 0,5 ставки, чергова — 0,75 ставки. Все побачене якось не в’яжеться зі словами обласного керівництва, яке щодня нагадує про власну ініціативу — оголосити 2004-й роком духовності на Донеччині.

Засніженою вулицею троє хлопців тягли навантажені металобрухтом санчата. У школах оголосили карантин, і багато хто з учнів вирішив скористатися несподіваними канікулами. Металобрухт став джерелом заробітку і дорослих, і дітей. На промисел (здебільшого — на шлакові відвали сусіднього металургійного заводу) відправляються цілими родинами, і часто-густо зароблені в пункті приймання гроші витрачають не на хліб і молоко дітям, а на випивку голові сім’ї. Неблагополучних родин стає більше: якщо раніше в місті їх нараховували кілька десятків, то нині, стверджують у міськвиконкомі, на облік можна ставити сотнями.

— Подивіться, що робиться, — стривожено каже мешканець міста Григорій Хавілов, — увечері біля під’їзда молодь «ширяється», п’є. Тому що немає чим зайнятися. Хіба не можна у нашому палаці організувати спортивні секції чи дискотеки? Люди охоче платили б гроші, може, і прибуток якийсь був би.

П’ятиповерхівка в центрі Юнокомунарівська, поруч із виконкомом і пам’ятником Леніну, зяє розбитими шибками. По другий бік впадають в око забиті вікна та напівзруйновані балкони у двоповерховому будинку. Дворами бігають зграї здичавілих собак. Люди кидають житло, не сподіваючись виручити за нього ані копійки, перебираються до інших міст. Комусь легше почати життя з нуля, аніж боротися за виживання в рідному місті. «В багатьох кварталах можна знімати фільм жахів», — каже мешканець Юнокомунарівська Ігор Попов. Під час закриття шахти про місто, яке виросло навколо вугільного підприємства, забули. Про це кореспондентові «Голосу України» з болем і обуренням розказували члени міської громадської організації «Громада Юнокомунарівська».

— З людьми ніхто не радився, — каже голова громадської організації Любов Леоненко. — Поставили перед фактом. Замовником проекту виступило виробниче об’єднання «Орджонікідзевугілля». І коли ми знайшли це замовлення, були вражені: в документі значилося: «Соціальну сферу не враховувати». Тобто саме об’єднання, заздалегідь знаючи, що тут залишаються мешканці, просило їхні потреби «не враховувати». Мовляв, живіть, як знаєте.

Попервах робітники шахти, яким не виплачували гроші багато місяців, навіть зраділи, що підприємство ліквідовується: отже, борги повернуть. Однак шахту «Юнком» не повинні були закривати. Принаймні із таким поспіхом, із яким це робило начальство. Про особливість названої шахти в Донбасі знають усі. Саме на «Юнкомі» у вересні 1979 року стався підземний ядерний вибух. Згідно з офіційною версією, вибух було здійснено для того, щоб зменшити вміст метану у вугільних пластах. Ефекту досягти не вдалося, але наслідком експерименту під кодовою назвою «Кліваж» стало те, що на глибині 903 метри утворилася порожнина, де міститься майже 100 тонн скловидної маси силікатних порід, всередині яких зосереджено до 95 відсотків радіоактивних продуктів вибуху. З цієї причини традиційний для більшості українських шахт «мокрий» метод закриття, коли виробки просто затоплюють, не підходить для Юнокомунарівська.

— Питання про те, у який спосіб законсервувати шахту, досі дебатується в Києві, — каже міський голова Анатолій Орел. — Я категорично проти затоплення шахти. Що таке затопити горизонт 920 метрів? А якщо капсула дасть тріщину — що тоді? До неї не дістатися. Заражена радіонуклідами вода через підземні потоки дістанеться аж до Азовського моря. Це катастрофа для всієї Східної України. Єдиний вихід — підземна виробка, де міститься капсула, має бути в гарному стані, туди має бути забезпечено доступ у будь-який час. Треба організувати спостереження, доки не закінчиться період напіврозпаду радіонуклідів. А залити водою — це загибель.

Свого часу міська влада писала перелік пропозицій до проекту закриття шахти «Юнком». Згадувалися там і телефони (після ліквідації відомчого зв’язку цілі селища залишилися без телефону), і реконструкція тепло- та водомереж, і благоустрій. Однак жодна пропозиція не увійшла до проекту. До міської ради, яка закликала не приймати необдуманих рішень і не закривати шахту, ніхто не прислухався. Нині всю соціальну сферу передано місцевій владі. А на благоустрій Юнокомунарівська бюджет виділяє аж... 40 тисяч гривень на рік.

Втім, Анатолій Орел, здається, оптиміст: шість котелень переведено із вугілля на газ, і ось уже два роки місто зимує з теплом. Центральна вулиця освітлюється вечорами, музична школа стала школою мистецтв, встановлено два таксофони, з яких можна телефонувати цілодобово. «Ми не збираємося помирати, ми думаємо жити», — каже міський голова. Але невмолима статистика свідчить: поки що на одного новонародженого в місті припадає чотири смерті. За лічені роки кількість жителів із 25 тисяч скоротилася до18 тисяч.

... Три роки тому місто відвідав Артур Альтман, громадянин Німеччини, член товариства Бохум—Донецьк. Після війни пан Альтман був одним із тих, хто будував палац культури шахти «Юнком». Під час приїзду до України гість хотів згадати юність і побачити витвір своїх рук. Адже Артур Альтман виконував справді мистецьку роботу — ліпнину палацу. Колишній військовополонений ходив, розчулений, коридорами і залами знайомої будівлі, де досі збереглися створені ним архітектурні прикраси. Його уразило, що палац руйнується. Міський голова Юнокомунарівська попросив гостя знайти в Німеччині громадські організації, які профінансували б відновлення цієї пам’ятки. Гість дипломатично пообіцяв подумати.

«Пане Альтман, а чи могли ви будувати палац не надто добротно, адже це була підневільна праця?» — запитав Анатолій Орел. — «Але ж це моя робота, — здивувався гість. — Я поважаю себе як спеціаліста і не міг робити як-небудь». Дивно, а в наш час керівникам, причетним до закриття вугільних підприємств, чомусь дозволяється робити як-небудь. Не рахуватися з людьми та їхніми потребами. Чи не тому Юнокомунарівськ, який пережив і війну, і ядерний вибух, не витримав ліквідації шахти?