Саме таким повинен стати інститут сімейних лікарів, який запроваджується у Хмельницькому. Але на шляху до цієї любові ще багато нерозв’язаних проблем
Лист, який надіслав у редакцію хмельниччанин Анатолій Кудін, на жаль, не поодинокий серед скарг такого роду. Писав він про те, що у поліклініці заступник головного лікаря поводилась з ним грубо і нетактовно, піддала сумніву те, як він отримав посвідчення інваліда. А коли він попросив підписати рецепт на безплатне отримання ліків, котрі його дружині належать як інваліду першої групи професійного захворювання, почув грубу відмову.
Коли ми зустрілися з Анатолієм Григоровичем, з’ясувалося, що разом із дружиною вони, якщо можна так сказати, хворі-професіонали. Маю на увазі не те, що довго лікуються від хвороб, а те, як обстоюють свої права на лікування, зокрема і безплатне. Кудіни показали кілька папок домашнього архіву, де зібрано різні довідки, документи, звертання до правоохоронних органів і навіть судові рішення. Право на інвалідність дружини їм довелося доводити мало не через Генеральну прокуратуру, а потім підкріплювати рішенням суду.
Кудін каже, що він впертий і свого доб’ється. І у згаданому випадку також. Переконує, що його, можливо, задовольнило б просте вибачення за непрофесійну поведінку. Але, оскільки він цього не дочекався, то обстоюватиме свої права у різних інстанціях за допомогою скарг, листів, звернень...
Таких писак, відверто кажучи, не дуже полюбляють в офіційних установах. Та цікавий факт: на більшість своїх звернень Кудін все-таки домігся позитивного рішення, хоч інколи на це витрачав місяці і навіть роки. То виходить, пацієнт все-таки мав рацію?
Добре, що у нього вистачає сил наполягти на своєму. Але таких, котрі стукають у всі двері, небагато. А скільки пацієнтів, почувши грубе слово від лікаря, отримавши відмову, зіткнувшись із нерозумінням проблеми, так і залишаються наодинці зі своєю хворобою. Хто повинен їм допомогти? Лікар? Та парадокс: часто вони шукають захисту саме від нього.
Заступник начальника Хмельницького міського відділу охорони здоров’я Євген Базидевич переконаний, що вихід із цієї ситуації є. І він вбачає його в запровадженні сімейної медицини. Перші паростки її в обласному центрі проросли ще три роки тому, коли було створено амбулаторію сімейного типу. Нині таких у місті вже чотири, і обслуговують вони більш як 25 тисяч пацієнтів. Такі кроки допомогли хмельниччанам виграти своєрідний грант у подальшому запровадженні системи сімейної медицини з допомогою Євросоюзу. Тепер місту забезпечено уливання майже у мільйон євро, що надходитиме протягом трьох років. Для бідної медицини це — істотно. Але чи означає це, що за цей термін у кожну родину справді увійде той лікар, котрий по-справжньому турбуватиметься про її здоров’я. Причому конкретної, а не середньостатистичної.
Як визнають самі медики, ставлення пацієнта до сімейного лікаря неоднозначне. З одного боку, образ доктора із західного кіно, дуже милого, щирого і турботливого, якому можна зателефонувати серед ночі і довірити всі сімейні таємниці, не просто мрія нашого пацієнта, а фантазія. З другого, кожен наче і розуміє, що за такого лікаря треба добре заплатити. А таких грошей немає ні у пенсіонера, ні у безробітного. Отож, як мовиться, і хочеться, і колеться.
У хмельниччан є тепер лікарі, а це три десятки фахівців, котрі, хоч і сімейні лікарі, але працюють без додаткової оплати з боку пацієнта. Виявляється, можливе і таке. Причому всі переконують, що лікують вони справді за новими принципами. Отож я одразу поцікавилася у головного лікаря поліклініки №2 Анатолія Козака (на базі цього закладу діє дві сімейні амбулаторії), як стати пацієнтом такого лікаря?
З’ясувалося, що я, на жаль, можу розраховувати лише на свого дільничного. Перша сімейна амбулаторія, котра, до речі, почала працювати в моєму мікрорайоні, може обслужити сьогодні лише мешканців навколишніх будинків — майже сім тисяч осіб. Решта тринадцять тисяч змушена торувати дорогу до своєї поліклініки. Щиро сказати, я поки що можу лише позаздрити отим обраним, котрі мають своїх, сімейних ескулапів, можуть зробити щеплення, пройти ультразвукове обстеження і здати всі аналізи, отримати фізпроцедури, пролікуватись у денному стаціонарі і навіть оформити лікарняний. А ще уявіть собі, що ваш лікар знає все не тільки про вас, а й про ваших дітей і бабусь з дідусями. Приходячи на виклик, він просто зобов’язаний запитати, як почувається кожен член родини. Щоправда, відповідальність за новонароджених малюків поки що взяли на себе не всі сімейні амбулаторії. Деякі разом з дорослими лікують дітей з семи років. Але, як вважає головний міський педіатр Валентина Садома, переведення під опіку сімейних лікарів немовлят — це лише справа часу. Набувши певного досвіду, вони доглядатимуть своїх пацієнтів від народження до виходу на пенсію.
До того ж, якщо ваш бешкетник розтягнув зв’язки на нозі, такий лікар не відправлятиме його до хірурга, а накладе тугу пов’язку сам. Без лора справиться із запаленням вуха і без гастроентеролога запропонує ліки для хворого шлунка. Перелік хвороб, котрі повинен лікувати родинний ескулап, значно ширший, ніж у звичайного дільничного терапевта. Медики уже підрахували, що до лікарів первинної ланки в поліклініці звертається майже 40 відсотків хворих, решта — йде до вузьких фахівців. А сімейний лікар готовий надати первинну допомогу у 70 відсотках випадків.
Одне слово, переконувати у перевазі саме такої моделі охорони здоров’я наче не треба, але... Одразу доведеться позбутися ілюзії, що сімейний лікар — це ваш і тільки ваш лікар. В середньому на одного такого спеціаліста у Хмельницькому припадає майже півтори тисячі пацієнтів. Звичайно, це дещо менший тягар від того, що несе на своїх плечах дільничний терапевт. У нього ця цифра вимірюється від 1,8 до 2,3 тисячі осіб. І все-така неважко підрахувати, що на одного сімейного припадає близько трьохсот родин. Любити, знати, переживати за здоров’я кожної — практично неможливо. До того ж пригадаймо знамениту фразу про те, що наш лікар лікує на стільки, на скільки йому заплачено. Так от різниця в зарплаті дільничного і сімейного лікаря становить близько... восьми —дев’яти гривень. Скільки додаткової уваги, любові і професійності може вміститися у цю десятку?
Причому сімейний лікар працює за визначеними для всієї медичної системи нормами. Хоча вони трохи нижчі від стандартних, але, приміром, в одній із сімейних амбулаторій два лікарі за три години мають прийняти тридцять відвідувачів. Звичайно, це значно менше, ніж у поліклініці, де в довжелезних чергах хворим доводиться проводити по кілька годин. Однак навіть такий значно менший наплив важко назвати індивідуальним лікуванням. У жодному разі не хочу ставити під сумнів той факт, що вже перші кроки сімейної медицини мають багато доброго і прогресивніші від традиційного медобслуговування. Йдеться лише про те, що поки сімейний лікар перебуває і у законодавчих, і у фінансових лещатах, котрі стоять на охороні старих традицій. Сьогодні все фінансування проводиться не з урахуванням статусу і кваліфікації лікаря, а з розрахунку на одного пацієнта. Медики просять на свою п’ятирічну програму 868 тисяч гривень. Якщо виходити із можливостей місцевого бюджету, це чимало. Якщо перекласти все це в площину якості медобслуговування, стане зрозуміло, що лікуватимуть нас не набагато краще.
— Взагалі ідеальним варіантом для сімейної медицини є такий, коли громада кількох будинків, вулиць чи мікрорайону обирає для себе свого лікаря, котрому довіряє і який відповідає всім її вимогам. Це може бути і сімейна амбулаторія. Але громада має право попросити у місцевої влади певні кошти на їх утримання.
Поки що вони повинні рятуватись від своїх бід окремо — лікар і пацієнт. Якщо спроба запровадити сімейне лікування допоможе зробити хоча б кілька кроків назустріч один одному, то її варто лише вітати. Можливо, ми й справді зможемо зателефонувати лікареві посеред ночі і розповісти про всі свої проблеми. Як у кіно.
Хмельницький.