...У старших класах у нас був негласний кодекс честі. Ми зневажали підлабузників, донощиків, тих, хто принижувався, виклянчуючи в учителя добру оцінку. Не спілкувалися з тими, хто не давав списувати. Йшлося не про ледарів, а, приміром, про стовідсоткових гуманітаріїв, які погано розуміли математику. Особливо похвально було, коли в результаті «поділу праці» технарі розв’язували для гуманітаріїв домашні завдання з математики, а ті, у свою чергу, писали для них твори.
Із приходом молодого суворого математика для гуманітаріїв почалися чорні дні. В нього була своя «концепція» викладання, розрахована лише на тих, хто мав особливі здібності. Пояснення, скоріше, скидалися на оголошення умови завдання. Хто міг — розв’язував, хто ні — сидів, утупившись у зошита. Відповідні були і оцінки, і ставлення.
Математик був безкомпромісний: «Трійка — це все, що я можу пообіцяти тупакам». Гуманітарії (в тім числі і я) тремтіли.
За кілька днів до іспиту серед випускників поповзла чутка, нібито Наталя, яка стабільно мала «3», домовилася з математиком, що він поставить їй за екзамен (а отже, і в атестат) «четвірку», якщо вона піднесе йому букет чайних троянд. Ми не вірили в це. І от настав той день. Наталя з’явилася із переможною посмішкою. В руках у неї був оберемок блідо-жовтих троянд. Що було далі, гадаю, зрозуміло.