Відповідальність політика перед людьми має стояти вище від його особистих амбіцій

Згадую події дворічної давності — розпал передвиборної кампанії. До складу 141-го Арцизького виборчого округу, в якому я балотувався до Верховної Ради, входять чотири південних райони Одеської області. Справжня сільська глибинка, без перебільшення. Більше ста населених пунктів, і мало які з них можуть похвалитися бодай сяк-так збереженою інфраструктурою. Нема води, нема газу, великі проблеми з питною водою. Сільгосппідприємства розвалюються, роботи нема, молодь кидає рідні села в пошуках кращої долі — їдуть на заробітки в міста, до Росії, у далеке зарубіжжя. У холодних, давно не топлених залах напівзруйнованих будинків культури звучали одні й ті ж запитання: «Невже державі нема діла до нас, мешканців сільської глибинки, чи знають там, нагорі, правду про те, що відбувається в українському селі, про те, що кожен день для нас — нерівна боротьба за виживання?»

Упевнений, ці запитання ставлять більшості моїх колег-депутатів, обраних у парламент від аграрних округів. Одним з пунктів моєї не дуже осяжної передвиборної програми був такий: «Змусити закони працювати на місцях». Тому що доводилося під час численних зустрічей з виборцями зіштовхуватися з фактами правової незахищеності, відчуттям непотрібності, покинутості, а отже, образи на життя. На тих, хто довів їх до злиднів, на владу загалом. Влада для них — це і голова колгоспу (так за звичкою, як і раніше, називають сільгосппідприємства різної форми власності), і сільголова, і голови районної та обласної держадміністрацій. І чим вище в «табелі про ранги» становище чиновника, тим «ліричніший» його погляд на існуючі проблеми, тим більше оберігають його від правди життя підлеглі по вертикалі.

До речі, в одному зі своїх недавніх інтерв’ю програмі «Епіцентр» Президент країни Леонід Данилович Кучма погодився з тим, що така ситуація не рідкість. Не прийнято в нас іще з радянських часів доповідати «нагору» про справжній стан справ на місцях. Адже коли є серйозні недоробки, гальмуються реформи, скрізь і всуціль порушується земельне законодавство — це насамперед недоробки керівництва району, області. А страх утратити своє насиджене крісло дуже великий, тому простіше бадьоро доповідати про те, що, приміром, моя рідна Одеська область «попереду планети всеї». І коли мені доводиться змальовувати реальну ситуацію в аграрних районах мого округу голові облдержадміністрації, у відповідь можна почути, що просто згущуються барви. А тим часом 80 відсотків сільгосппідприємств, так звані правонаступники, загрузли в боргах, багато з яких створено штучно, за домовленістю з різними фірмами-кредиторами. І сьогодні з успіхом заставляється останнє майно — ферми, техніка, виноградники, а воно за майновими паями належить трудівникам підприємств. Я не розумію, коли чиновники, відповідальні за благополуччя району, області, лише розводять руками і кажуть: «А ми не маємо права втручатися в господарську діяльність сільгосппідприємств». Це зручна позиція для них, але не для тих, у кого єдина надія на клаптик землі, який має нагодувати родину.

У моєму окрузі в усіх районних центрах діє безплатна юридична «швидка допомога» — це була моя обіцянка під час передвиборної кампанії. І завдяки цій допомозі багато селян, незаконно позбавлених права на одержання земельних сертифікатів, нарешті отримали держакти на землю, стали власниками майнових паїв. Адже реформування сільського господарства, процес розпаювання земель відбувалися дуже тяжко, з порушенням законодавства. На місцях ніхто не брав на себе клопіт пояснити людям, що означає для них земельна реформа. І наслідки не забарилися. Тепер суди завалені позовами з земельних питань. Та цього наче й нема. Не проїжджає голова Одеської облдержадміністрації селами, де вулиці складаються з забитих намертво, покинутих будинків, де тисячі гектарів землі гуляють, заростаючи бур’янами, бо нема на що її орати й засівати. Керівника області провозять по деяких традиційно благополучних селах, де кидається йому в ноги з чолобитною селянка, яка три роки не одержує зарплату в своєму розореному колгоспі. А він і не бажає вникати, чому так відбувається, бо думає про те, як красивіше скласти звіт про виконання програми «Регіональні ініціативи», що набула в області великого розголосу.

Що ж це за ініціатива така? Ну, наприклад, сільські жителі по крихтах, відмовляючи собі в усьому, збирали гроші на проведення газу. Сільгосппідприємство, заробивши трохи грошей за підсумками року, вносить свою лепту в таку добру для села справу. Нарешті, проект здійснено, можна запалювати голубий факел. І тут урочисто приїжджає голова держадміністрації області С. Гриневецький у супроводі численних журналістів і вислуховує слова величезної подяки від місцевого чиновництва за те, що провів у село газ. Чи в такий же спосіб перекрив у школі дах. Чи відремонтував сільську амбулаторію. Я, коли читав цей життєрадісний звіт про ура-виконання програми «Регіональні ініціативи» по районах, що входять до мого округу, не міг визначитися у своїх почуттях: чи то дивуватися, чи то обурюватися? Чи все зразу?

До округу надходять гроші, виділені депутатам-мажоритарникам за лінією Кабміну, а голова облдержадміністрації розпоряджається на свій розсуд: комп’ютери — школам, мікроавтобуси — будинкам культури. А в цей час люди п’ють неякісну воду, тому що нема очисних споруд, і вирубують останні дерева, тому що не в змозі провести газ. В усьому, що робилося в районі — де за рахунок самих мешканців, де за рахунок місцевих бюджетів і навіть коштом меценатів, — всуціль, виявляється, заслуга обласного керівника.

Нескромність цієї ситуації, мабуть, не дуже тривожила б, якби не стрімкий розвиток певної тенденції: чим більше окозамилювання, міфів-акцій замість конкретної, рутинної роботи, тим менше довіри в народу до влади. Адже це тільки кабінетним чиновникам здається, буцім «підвладні» їм люди, про долі яких вони нібито день і ніч дбають, створюючи такі «регіональні ініціативи», не розуміють, що їх просто обманюють.

Розуміють, і не хочуть бути обманутими. Тому й існує реально ця проблема — народ і влада. І доки на всіх рівнях не прийде усвідомлення, що політична відповідальність керівника має стояти вище від його особистих амбіцій, ситуація на краще не зміниться.