Вулиця Шота Руставелі — одна із найзатишніших і обжитих у центрі Києва. Оточена транспортними розв’язками і вузлами, вона є своєрідною пішохідною артерією між ними, завжди заповненою киянами і гостями столиці, таким собі міні-Хрещатиком. А тому, звичайно, — дуже привабливою для комерсантів.
Загалом це зовсім непогано. Якщо ще 10—12 років тому, щоб випити чашечку кави і з’їсти бутерброд, звідси потрібно було прямувати на Велику Васильківську, а за великими покупками — на Беcсарабку чи Басейну, то сьогодні, перебігаючи Шота Руставелі від тролейбусних зупинок до станцій метро і навпаки, людині легко, заощаджуючи власний час, одержати масу дрібних послуг, так би мовити, по ходу справи.
І все б нічого, тільки от комерційні устремління окремих бізнесменів, помножені на чиновницьке всевладдя і байдужість до інтересів рядових киян, перманентно провокують на цій вулиці конфлікти.
Останній з них розгорівся в січні, майже одразу після різдвяних і новорічних канікул. Між місцевою районною адміністрацією і якимось бізнесменом з Кривого Рогу, з одного боку, і мешканцями будинку № 32, з другого.
Зазначимо, що цей дохідний однопід’їздний чотириповерховий будинок, до слова, пам’ятка архітектури, було побудовано під елітне житло ще наприкінці позаминулого — початку минулого століття лише для чотирьох квартиронаймачів. Цокольний напівповерх-напівпідвал, як було тоді заведено, призначався для двірника, водопровідника, садівника, одне слово, для обслуги, яка безкоштовно в ньому і проживала, благополучно одержуючи від домовласника зарплату за свою працю до 1917 року.
Після революції буржуїв, що залишилися, ущільнили, і елітна забудова перетворилася в комунальний рай воронячої слобідки. У війну будинок неабияк постраждав і був знову заселений тільки в 1948 році, на тих самих ущільнених комунальних принципах. У напівпідвалі, як і на інших чотирьох поверхах, проживало не менш як п’ять—сім радянських родин.
Містобудівники хрущовської епохи оголосили боротьбу комуналкам і напівпідвалам, і тому в 1969 році, після дворічного капремонту і реконструкції, цокольний поверх не заселили — колишнім його мешканцям дали окремі квартири в спальних мікрорайонах. Упорядкували й інше: комуналки було ліквідовано, і в будинку залишилося лише 16 квартир, по чотири на кожному поверсі. А колись заселений цоколь став осередком інженерних комунікацій, який було перетворено на технічний напівпідвал.
Невідомо, і нині уже неможливо встановити, хто з колишніх кербудів визнав такий стан справ несправедливим. Тільки десь із середини сімдесятих років минулого століття технічний напівпідвал став орендувати під дрібнооптову базу районний плодоовочеторг радянського зразка. Мешканцям таке сусідство здалося малоприємним. Але, як було заведено в комуністичні часи, в ЖЕКу на їхні боязкі заперечення цикнули, пояснивши овочеву базу задоволенням загальнонародних інтересів. І стійкі запахи гниючої селери і моркви заповнили всі куточки багатостраждального будинку — і дотепер під’їзд, просякнутий пахощами перекислої квашеної капусти і картоплі, що розклалася від вогкості.
З поверненням капіталізму в країну пішов у небуття і сам райплодоовочеторг, і його дрібнооптова база. Набув чинності Закон «Про приватизацію державного житлового фонду», і, за ідеєю, технічному напівпідвалу місцева влада повинна була повернути його прямий статус невід’ємної частини цілісного житлового комплексу, яким і є будинок № 32 по славній вулиці імені Шота Руставелі. Але не так сталося, як гадалося.
Самі мешканці, як і більшість колишніх радянських людей, необізнані в юриспруденції, звичайно, про це не подбали. Здебільшого пенсіонери під час приватизації своїх квартир чітко виконували вказівки працівників жеку. Які, у свою чергу, аж ніяк не поспішали пояснювати колишнім квартиронаймачам — новим співвласникам будинку № 32 — їхні права, що випливають із Закону «Про приватизацію державного житлового фонду». Зокрема, пункт 2 ст. 10, в якому зазначено, що допоміжні приміщення — горища, підвали, сходові площадки і марші, вестибюлі тощо — автоматично стають спільною неподільною і неприватизованою власністю власників приватних квартир.
Одне слово, не повідомивши мешканцям, жек № 608 передав частину цілісного житлового комплексу — цокольний технічний напівпідвал — Фонду приватизації комунального майна Печерського району. Який, у свою чергу, договором купівлі-продажу № 557 від 24 грудня 2003 року реалізував приміщення ТОВ «Проінвест». Через кілька днів технічний напівпідвал було перепродано приватній особі. І відразу почалися в ньому будівельні роботи.
Гуркіт, пил, а головне — тріщини, що з’явилися в стінах і перекриттях більшості квартир, змусили мешканців поцікавитися своїми правами. Вони просто почали боятися за своє життя — в пам’яті ще було недавнє обвалення під’їзду в розташованому неподалік будинку № 37 по Великій Васильківській після реконструкції, проведеної приватною фірмою.
Ліквідуючи свою правову безграмотність, мешканці будинку № 32 по Шота Руставелі відкрили для себе багато цікавого. По-перше, що, до слова, офіційно визнав головний інженер жеку № 608 Борис Василенко, будівельні роботи в технічному напівпідвалі розпочалися за відсутності не тільки проекту, а й проектного завдання. Спроба пояснити їх необхідністю дослідження технічного стану усього будинку не витримувала критики. Будівельники, яких найняв власник, замість того, щоб пробити развідувальні шурфи, розламали в технічному напівпідвалі всі перегородки, зведені під час реконструкції будинку наприкінці 60-х років минулого століття для посилення несучих конструкцій. Звідси і тріщини по всьому будинку. По-друге, що власник підвалу хоче перетворити його на ресторан. По-третє, з’ясували, що без їхньої згоди взагалі будь-які трансформації технічного напівпідвалу неприпустимі. А проти ресторану заперечували всі мешканці у своїх зверненнях до органів місцевого самоврядування.
І ось тут новий співвласник будинку вирішив, нарешті, познайомитися зі своїми сусідами. Щоправда, дуже своєрідно. Кілька молодих людей, скажемо так, солідної зовнішності почали обходити мешканців дому, старих пенсіонерів з нав’язливою пропозицією за 50 доларів США дати згоду на переобладнання технічного напівпідвалу в ресторан... Усе в дусі часу. Часу, офіційно оголошеному періодом будівництва правової незалежної держави в Україні.
Заради об’єктивності зазначимо, що із середини лютого будівництво таки припинено через відсутність проекту, а напівпідвал було опечатано жеком. Від написання за «совковською» звичкою скарг у різні інстанції мешканці будинку № 32 відмовилися і, спираючись на чинне законодавство, мають намір свої права захищати в суді.
За такого розкладу нехай і невелика, але все-таки є імовірність, що в пікову ситуацію може потрапити бізнесмен, який придбав в індивідуальну приватну власність технічний напівпідвал. Але спроба з’ясувати в держадміністрації Печерського району, на якій підставі взагалі продавалася частина цілісного житлового комплексу — особисто мені не вдалася. Головний фахівець юридичного відділу Сергій Маруца телефоном від пояснень відмовився і направив мене до заступника голови райдержадміністрації Віктора Бірюкова. Пробитися до нього — марна трата часу. Віктор Петрович то був зайнятий, то проводив наради, то був відсутній у справах, одне слово, працював у поті чола...
Узагалі, обурені сваволею продажу допоміжних приміщень у житлових будинках приватним власникам в особисте користування, рядові кияни за останній рік дечого все-таки домоглися. Чиновники дедалі частіше звіряють свої вчинки з чинним законодавством. Навряд чи адміністрація Печерського району ризикне затвердити проект перетворення технічного напівпідвалу на ресторан, не одержавши на те згоди мешканців будинку № 32 по вулиці Шота Руставелі. Але під лежачий камінь вода не тече. І за свої права треба боротися. Тому що часи, коли чиновники виконуватимуть закони, як мовиться, від «а» до «я», настануть, мабуть, ще не скоро.
