Ми розмовляли з Віктором Андрійовичем за два дні до його ювілею. Тому почали з «ліричних» запитань: іменинник розповів про своїх батьків, родину, сімейну філософію ставлення до життя. На жаль чи на щастя — з якого боку дивитися, — ця мирна домашня наука тісно переплітається з політичною філософією: а вона, за наших реалій, є часто доволі «войовничим» предметом. Тож ми перейшли на не зовсім святкові теми — обговорення нинішньої ситуації в парламенті, підготовка до майбутніх президентських виборів, розбіжності між «словом і ділом» усередині опозиційних колон...
Переходячи до серйозних питань, Віктор Ющенко пожартував: «А закінчимо все одно розмовою про любов». Звичайно, про неї. Куди дітися від любові, яка зігріла ювілярові перші півстоліття, а тепер перепливла у «зрілішу» еру?
— Вікторе Андрійовичу, день народження — це не тільки персональне свято іменинника. Цього дня згадуєш особливо теплим словом тих, хто подарував тобі цей світ — батьків. Незалежно від того, чи живуть вони з нами під одним дахом, чи взагалі відійшли у кращі світи, чи в далекій від столиці Хоружівці вболівають за кожен крок свого сина. Ви взагалі часто зустрічаєтеся з мамою?
— Щороку моє ставлення до батьків стає дедалі святіше. Я дуже любив свого батька. Ось дивлюся на його фотографію і серце щемить. Скільки можна йому сказати добрих слів, зізнатися, як його не вистачає, поділитися, порадитись.
Глибоку любов я відчуваю і до мами. Знаєте, 86 років — це немало вже. Для неї кожен день важливий. І провести його зі своїми онуками й синами — щастя вдвічі більше, ніж у молоді літа. Я розумію, що треба відвідувати маму частіше. На жаль, у житті не завжди так виходить. Раз на місяць, на два місяці. Якщо два місяці не був — їдеш і не знаєш, куди очі дівати. Так трапилося, що останній раз бачив маму 28 листопада. Соромно... Тому на день народження, 23-го, неодмінно поїду в Хоружівку, щоб бодай ніч переночувати в рідній хаті.
А взагалі, якщо врахувати, що в мене четверо дітей і є кому їздити по черзі, то життя мамине веселіше. Бо як сам приїздиш, одразу запитання: «А де Катя, а де діти?» Краще подати «наочний звіт» —показати все сімейство, тоді менше хвилювань. Мама для мене, як ікона. Я молюся на неї і вимолюю для неї життя і здоров’я.
— Варвара Тимофіївна із зрозумілих причин бачить вас тепер нечасто. Але, мабуть, чує... Чує все те, чим поливають вашу голову «плюси» і «мінуси»... Не дуже «гарна музика» для люблячого материнського серця... Колись вона вам казала: «Не йди у політику», а що тепер радить, коли ви в епіцентрі кожного «Епіцентру»?
— Мама — сильна людина, непман за своєю філософією. Справді, коли мене призначили прем’єром, перша її фраза була така: «Вітю, це якийсь гріх на нашій родині». І сказано це було без іронії, без лицемірства. Підкута життям мудра мама розуміла, які важкі камені котить течія «високої політики»: вони можуть збити з ніг кожного, хто хоче позбутися каламуті.
...Знаєте, в мене є дуже багато маминих записок. Як правило, з Хоружівки часто наїжджають гінці у столицю. І всі до мене дістаються через маму. Вона там, як секретар. Ще й супроводжує візитерів записками. Червоною пастою вказує суть прохання, з кого саме земляк походить, наприклад, це Іван Васильович з Руди, ти його діда повинен знати, і далі докладно про діда, а на закінчення висновок: «Він працює на Україну». Ось у цьому в її розумінні — філософія добра, яке треба захистити.
Звичайно, не хотілося б, щоб вона дивилася і слухала все, що йде врозріз з її філософією. Але що зробиш. Ми з братом і телевізора їй купили, і радіо там працює. І газети вона читає — традиційно переплачує 10—12 видань. Тому все пропускає через себе. Я знаю, що деякі мої політичні противники ні матір не помилують, ні дитину — для них немає нічого святого. Дуже не хочу, щоб атмосфера злочинної влади душила мою маму, але не в моїх силах поки що позбавити її цих тенет.
— А як ви збираєтеся святкувати? Не хочеться з таким настроєм кинути все і зникнути цього дня кудись подалі від ювілейних урочистостей і шуму?
— Маєте рацію. Я вже передав своїм друзям і колегам: ніякого святкування. Тим паче що це перший день Великого посту. Страсний день і все. Крапка. Розумію, що таким рішенням я завдав комусь додаткових проблем — усе було б звичніше за традиційним сценарієм...
— Квіти, стіл з червоною або зеленою скатертиною, виступи з одами ювілярові. А потім бенкет з цими самими одами, ще щедрішими, бо зігрітими...
— О, так, так. Тому я ухилився від «скатертини». Закінчиться Великий піст, буде тепліше, накрию на природі велику «поляну», поставлю казан, зварю 20 відер каші козацької і скажу: «Хлопці, дорогі мої друзі, приходьте з дружинами і дітьми зустрічати весну, без усіляких формальностей. Отака моя мрія...
— Добре. Тоді почекаємо до теплого квітня, а поки що перейдемо до тих «холодних проблем, які «бадьорять» політика незалежно від свят і ювілеїв, — до політреформи.
— У мене абсолютно спокійна душа за ту позицію, яку протягом уже третього місяця займає моя фракція. Ми правдиві, чесні самі з собою і людьми до останньої літери. Поза сумнівом, не йдеться насправді про конституційну реформу, яка активізувала б політичне життя в Україні. Триває маніпулювання найсвятішим. Переконаний, що люди, які стоять за цією реформою, які зініціювали її заради власних цілей, — велике горе України. Вони знищують системний підхід до формування владних балансів — відверто й цинічно. Тому, вважаю, принизливо брати участь у цій виставі.
Розумієте, зі щирих, «позакулісних» розмов, чи то з депутатами більшості, чи то з представниками меншості, переконуєшся: всі розуміють, що плюндруються святі речі, чиниться грубий тиск на волю і почуття власної гідності. Дедалі ясніше стає, що з самого початку втілювалася фундаментальна ідея влади — зберегти свої позиції. Все решта — від лукавого. Коли вони зрозуміли, що програють ключову для держави постать — президента, й виникла ідея про «міцного прем’єра».
— Але, погодьтеся, така модель також може бути демократією...
— Звичайно. Але є три речі, як на мене, — виклики для кожного чесного політика, коли мова йде про здійснення політреформи.
Перша. Не треба політичну реформу поєднувати з виборами. Бо в такому разі вона стає механізмом консервації влади певних людей. Друга. Змінювати Конституцію можна тільки в гармонії з чинним Основним Законом. Не можна приносити в жертву жодного її пункту, де йдеться про права і свободи громадянина. Нелегітимне прийняття змін призводить до так само нелегітимного змісту. А нелегітимний зміст, у свою чергу, веде до нелегітимної влади. Така собі чорна ланцюгова реакція, що загрожує катастрофою. В тому числі й ізоляцією країни на міжнародній арені. Третя. Автори «славнозвісного» проекту стверджують, що їхня ідея не суперечить європейській моделі демократії. Але квінтесенція західних моделей — це самоврядування, виборність. А що пропонує влада? Призначення представників виконавчої влади — від голови райдержадміністрації до міністра — прем’єром. Це що, європейська модель? Чому в моєму рідному Недригайлівському районі недригавлівська громада не може обрати главу районної влади, а має дочекатися призначення з Києва? Там що, краще знають професійні, моральні риси їхнього земляка? Без сумніву, ні. Але такий порядок є ефективним засобом адміністративного тиску. Не виконав «потрібного» розпорядження — знімаємо.
— Які мотиви змушують людей бути ручними? Адже солідні політики, депутати — не хлопчики на побігеньках. Вони відчувають, що їх принижують, тоді чому погоджуються на таке?
— Упевнений, що нечесні, страшні мотиви — тиск на волю через погрозу знищити бізнес, наприклад. Поквитатися з близькими людьми...
Тому я казав і казатиму про справу, яка має всі ознаки державного перевороту, а не впертість опозиції в несприйнятті політичної реформи. Розумієте?
Можна повернутися і до голосування 3 лютого. Є роз’яснення Конституційного Суду, де чорним по білому зазначено: зміни до Основного Закону і прийняття цих змін не можуть відбуватися на позачерговій сесії. Адже виходить, що протягом двох днів можна все затвердити і схвалити — навіть перехід до первіснообщинного ладу. Сьогодні скликав позачергову сесію — запропонував перейти на відстріл мамонтів, завтра — на черговій — проголосував за це всіма кінцівками, а через тиждень уже виходиш з печери з палицею в руках...
— Але 3 лютого розглядали не мамонтів і динозаврів, а норму, яку відстоює опозиція: пряме обирання Президента.
— Так, це кинули як наживку, щоб організували позачергову сесію, проголосували за повернення права людині на «жовтневе волевиявлення». Але їх цікавило не це: просто в такий спосіб хотіли легалізувати незаконне рішення від 24 грудня. Так, можна сказати, що ми досягли перемоги, змусивши їх повернутися до 103-ї статті, але в такому контексті, коли нанизуються нелегітимні рішення... Тому «Наша Україна» змушена була вийти з цього процесу: для нас ні голосування 24 грудня, ні 3 лютого не є юридичним фактом.
— Але, здається, не всі партнери з опозиції так чорно оцінили друге голосування.
— Скажу відверто: я був дуже здивований і навіть травмований рішенням соціалістів, бо перед цим ми досягли компромісу.
— У чому ж цей компроміс?
— Ми не вимагали скасування документа під відомим «шифром» — 4105. Ми лише хотіли добитися його легітимізації. Більше того, ми готові були самі за нього проголосувати, я дав розписку, що чоловік п’ятдесят—сімдесят у фракції його підтримають з урахуванням наших пропозицій...
А коли вранці стало зрозуміло, що більшість цього компромісу не хоче, я запропонував: добре, ми знімаємо блокаду, починаємо сесію, розгляд планових питань — економічних, соціальних. Паралельно формуємо робочу групу, яка повертається до конституційної реформи і шукає консенсусу. Тільки після цього знову піднімаємо це питання. Логічно? Логічно. Здавалося б, про все це домовилися, і раптом зранку 3 лютого — зовсім інший сценарій...
— Тепер чекаєте на рішення Конституційного Суду?
— В тому числі.
— Тим часом лідери більшості підписали угоду про проведення політреформи. Є під нею і підпис Олександра Мороза. А що «Наша Україна»?
— Ми вважаємо, що підписувати угоди, складені під тиском і патронатом Медведчука, принизливо. Я вже собі цього ніколи не дозволю. У мене таке враження, що люди, які організовують такі дійства, давно працюють не на Україну, а на власні інтереси і штовхають країну до розколу і суспільного розчарування. Але сказано, що з тих, кому багато дано, я маю на увазі насамперед народних депутатів, дуже багато й спитається. Ті десятки мільйонів доларів, які блудять у стінах парламенту як плата за зраду, — це прокляті гроші. І я переконаний, що кожна політична сила, яка їх торкнеться, з часом буде не рада цьому. Те, що чинять сьогодні податкова разом з прокуратурою, котрі стали центральним інструментом політичних розправ, є справжньою каральною операцією проти неугодних. Хіба в такій ситуації щось важать подібні угоди?
— А що ви думаєте про можливість висунення єдиного кандидата від влади?
— Нам байдуже, яке прізвище буде в кандидата влади. Раніше, коли пам’ятаєте, таким кандидатом називали Медведчука, а сьогодні навіть його ЗМІ перестали говорити про ці виборчі прожекти.
— Отже, залишається Віктор Янукович?
— Якщо щиро, я не заздрю владі. Адже сьогодні, щоб позиціонувати себе як порядну людину, кажуть: «Я не маю стосунку до влади». То як можна заздрити тому, хто під час виборів репрезентуватиме владу? Для мене важливо, щоб боротьба була чесна, публічна і професійна. Найбільшою загрозою цього є нечесна політика, фальсифікації, контрольованість ЗМІ, залежні суди, адмінресурс...
— До цих методів ви забули додати ще один — запущення версії про «американського зятя», і взагалі: «Америка поставила на Ющенка». Вам допомагають заокеанські зв’язки чи шкодять, як ви самі вважаєте?
— Це велика дурниця, нісенітниця такі чутки. Вони зачіпають не тільки мене, а принижують Україну. Жити в ІІІ тисячолітті і сподіватися, що українські проблеми вирішать у Москві, Варшаві чи Вашингтоні, це навіть не наївність.
А з приводу зятівства... Знаєте, 20 мільйонів «нашого цвіту по всьому світу» — це вже тема історії, трагедій, політики, а не моя власна вина. Пригадую інтерв’ю нашого Президента, де він зізнається у потаємних мріях. Одна з них, щоб ті мільйони розсипаних по світу українців повернулися на батьківську землю. І я запитую, якщо з 20 мільйонів одна українка — моя дружина Катерина Чумаченко — 12 років тому «наблизила мрію» Леоніда Даниловича, повернулася на стежки батьків (її мама з Літок на Київщині, а тато з Луганської області), то який у цьому гріх? Яка провина, який склад злочину в її поверненні? Адже на рідну землю повертаються естонці, латиші, литовці — хто їм дорікає? Якщо людина приїхала не в гості, а до себе додому — чому цей факт ми запаковуємо в беріївські стереотипи? До речі, і мій батько, і мій тесть поховані тут, на українському кладовищі, серед своїх братів і сестер... То якою американською «страшилкою» лякають людей?
Я відверто скажу: це соромно слухати. Інколи це боляче слухати. Але все це я компенсую любов’ю до своєї дружини, до дітей, до сім’ї. Я пишаюся, що саме моя Катя повернулася на Батьківщину, що вона українка — і генетично, і духовно. Я просто щасливий, що маю таку кохану й кохаючу дружину.
— Ось бачите, Вікторе Андрійовичу, як і збиралися, ми знову вийшли на лірику — закінчили любов’ю. Бажаємо вам, щоб це почуття ніколи не вичерпувалося у вашій родині. І жодних холодних змін у цьому святому сімейно-конституційному процесі!
— Дякую. І вам бажаю щастя. І повного процвітання свободи слова.
З ювіляром розмовляли Людмила КОХАНЕЦЬ,Сергій ЛАВРЕНЮК.
