Перші кроки в професії В’ячеслав Зайцев робив у 1962-му на підмосковній фабриці, де шили спецодяг. Модельєр переконаний, що таке «направлення» було помстою викладачів — надто вже задерикуватий та «нерадянський» був колишній студент текстильного інституту. «Для мене це був шок, — пригадує кутюр’є. — Я мріяв про театри, великі дії, уже тоді мені пропонували працювати для фігурного катання. І раптом — спецодяг на якомусь жахливому підприємстві, із кошмарними сірими стінами... Але нічого, пережив. Пішов звідти через три роки, із запаленням мозку від нервового виснаження та втратою зору. Проте, гадаю, така практика стала добрим підгрунтям для моєї подальшої роботи. Бо зрозумів: треба творити для людей, а не для себе».
Нині В’ячеслав Зайцев — частий гість в Україні. Він охоче очолює журі різних фестивалів і конкурсів, таких як «Кришталевий силует» у Києві та «Текстиль і Мода-2003» у Донецьку. Нещодавно модельєр провів майстер-клас для 450 початківців і досвідчених колег у Донецьку. Сказати, що навколо заходу вирував ажіотаж, — нічого не сказати. Три години поспіль московський гість демонстрував фото і коментував відеозаписи своїх колекцій прет-а-порте та «від кутюр». І в представлених моделях, і в режисурі дійства було багато театральної вишуканості. У юності Слава Зайцев мріяв стати артистом оперети. Мабуть, тому в своєму театрі моди він ставить вистави від початку і до кінця сам. Коли дивишся на моделей «в образі», важко повірити, що перед тобою 13—16-річні дівчата, так органічно вони переносять нас то в минуле, то в позаминуле століття... До речі, до нової «високої» колекції увійшли головні убори, зроблені донецьким дизайнером Любов’ю Івашиненко (з нею майстер познайомився торік), а до колекції прет-а-порте — вироби із вовняних тканин чернігівського виробництва.
Після шоу протягом кількох годин із Зайцевим тривали консультації для дизайнерів і преси. Нарікаючи на журналістів, які начебто мало розуміються на моді, кутюр’є трохи лукавить — він охоче спілкується і з братією, що шиє, і з братією, що пише.
— В’ячеславе Михайловичу, більшість жінок анітрохи не схожі на подіумних красунь. Ви приділяєте багато уваги одягу для повних жінок. Чому?
— Я зрозумів, як важливо бути корисним саме для них. Свого часу високі худі дівчата теж дуже комплексували, нині вони почуваються досить упевнено, особливо на подіумі. Я хочу, щоб повна жінка так само не комплексувала. Тим паче —вона така тепла, затишна. Ще в 60-ті роки, коли я працював у Домі моделей, робив колекції для повних жінок і випускав їх на сцену. Але згодом перестав: народ не розуміє цього. Дивиться, які в них груди, які стегна, але ніхто не дивиться на те, що я створив. Для мене вони всі однакові, повні чи худі. Найголовніше — образ, котрий вони створюють завдяки моєму одягу. А також розкішні тканини, в жодному разі не дешеві. Це і твид, і різноманітні строкаті тканини, жакарди, шовк, органза.
Була неправильна думка, що огрядні жінки мусять ховати свої форми. Повноту треба естетично оформити, тоді її сприйматимуть. Я пробував на моїх клієнтках найрозкішніші тканини, корсети, турнюри, криноліни — і це було чудово! Хоча раніше я теж ховав, оточував ореолом таємничості величезні форми, ефемерні об’єми. А потім зрозумів: а навіщо? Розкішні груди можна підібрати в корсет, красу лінії стегон окреслити, але все це зробити дуже гідно. Жодних коротких піджаків. Обов’язково закривати лінію стегон, щоб ноги видавалися довгими. Це вже професійні нюанси, напрацьовані роками.
— Одвічне жіноче питання: що нині модно?
— За всіма прогнозами, ми відходимо від відвертого безсоромництва і тяжіємо до класики. Але класики дещо нетрадиційної — романтичної. Стрімкішої і відвертішої у відкритті образу — живого, темпераментного, різнохарактерного. Зберігаються ліф, підкреслений пояс, окреслені груди, обов’язкова приталеність. Це одна тенденція. Водночас із цим наявне прагнення до східного фольку: Індія, Єгипет. До речі, дизайнери, погляньте: в українському народному костюмі від очей сучасників прихована надзвичайна розкіш! Завдання художника — зробити перлини традицій свого народу надбанням людства!
Тема народного костюма різних країн може сьогодні привести до цілком несподіваного впливу. Одяг був агресивний і надто сексуально заклопотаний. Сьогодні набирає сили стиль 80-х, бо прийшло нове покоління художників, які не бачили, не носили одяг своїх мам чи батьків. Я не втомлююся повторювати: класичний костюм — азбука гарного смаку. Візьмемо класичний піджак, сірий... ні, чорний. Вдягніть під нього білу блузу чи чорний пуловер, або чорний кардиган із шовковим шарфом, та ще маленьку пряму спідницю чи брюки — і ось готовий образ сучасної леді.
Нещодавно пройшовся найцікавішими магазинами Парижа. Всюди присутня класика. Чорний, сірий, білий, бежевий, трохи кольору бордо, спалахи активного соковитого червоного. Десь трохи зеленого, десь соковито-коричнева гама, а здебільшого це стара добра класика. Нічого такого, що вразило б своєю несподіваністю. Я не беру до уваги авангард, там є збочення для людей, які в моді рафіновані, для яких мода — не лише засіб захисту. Але правильно сказано: смак мовчить, кричить несмак.
— Це правда, що ви робитимете колекцію разом із Михаїлом Вороніним?
— Міша Воронін — блискучий чоловічий конструктор, майстер своєї справи. Я хотів би з ним працювати. Гадаю, це буде щось пов’язане із жіночим «прет-а-порте де люкс».
— Серед ваших клієнтів чимало VІP-персон. Із ким останнім часом ви працювали?
— На це запитання завжди складно відповісти. До мене приходить надто багато людей: і звичайних, і справжніх VІP-персон. Але я ніколи не колекціонував «важливих» клієнтів, не хизувався ними. Я сам VІP-персона. Ніколи ні за ким не бігав, не плазував ні перед ким. Тому мені часом буває нелегко.
— Особисто ви як знайшли свій стиль в одязі?
— Скільки себе пам’ятаю, завжди конфліктував із часом. Коли лише починав шити одяг, мені хтось подарував помаранчевого кольору вельвет. І я пошив собі помаранчеві брюки. А оскільки дуже люблю червоний колір, то пошив і червону сатинову сорочку. І так ходив по Москві. Згадайте 1957 рік і уявіть, що я чув на свою адресу? Пам’ятаю, на початку 70-х пошив жовте пальто-міді і придбав в Узбекистані білу папаху з барана. Всі від мене шарахалися. Я ніколи не йшов у ногу з часом, його прикметами, смаками. Мене завжди обурювала нудьга в одязі людей, якась байдужість. Я завжди конфліктую. Ось навіть цей шарф надягнув — і задоволений. (До речі, на майстер-класі кутюр’є був одягнений в улюблений темно-синій сюртук із білою сорочкою, з-під коміра якої виглядав недбало пов’язаний жовтий шовковий шарф із китицями).
За модою стежила Ліна КУЩ.
