Віталій РОМАНЕНКО
Досьє «Голосу України»
Романенко Віталій Петрович, олімпійський чемпіон у стрільбі з гвинтівки по мішені «олень, що біжить», Мельбурн, 1956 р., восьмиразовий чемпіон світу (1954—1962), триразовий чемпіон Європи, багаторазовий чемпіон України і СРСР, рекордсмен світу (1954—1958).
Уперше український стрілець з’явився в олімпійській команді СРСР у Мельбурні 1956 року. 30-літній артилерійський офіцер Віталій Романенко не був новачком, але, як відомо, олімпійські змагання — особливі: чемпіони ніколи не набувають приставку «екс». Тому й готуються до них, і виступають з якимось особливим піднесенням, не просто з повною самовіддачею (без цього на Іграх нема чого робити!), образно кажучи —на межі життя і смерті. Романенко був, як то кажуть, стрілець від бога — це в нього від батька, фанатично закоханого у природу, котрий брав Віталія із собою на полювання, щойно той навчився триматися на ногах. І навчав не тільки влучно стріляти, а й любити і розуміти навколишній світ.
«Олень, що біжить» (спочатку — «кабан, що біжить») — змагання, придумане ще за часів П’єра де Кубертена (ІІ Олімпіада, Париж, 1900 р.), коли вміння влучно стріляти, фехтувати чи боксувати було першою ознакою справжнього спортсмена. Фанерний звір пробігав дистанцію у 23 метри за якихось чотири секунди. За такий короткий проміжок потрібно було влучити у круг діаметром у 15 см. Щоб одержати п’ять очок, неодмінно треба було влучити в «яблучко». З огляду на те, що стріляли спортсмени з бойової гвинтівки — 50 одиночних і 25 дуплетів, легко зрозуміти, яку майстерність і фізичну силу треба було мати, щоб домогтися перемоги.
За два роки до Олімпіади Віталій Романенко на чемпіонаті світу в Каракасі надто понадіявся на себе. І поступився у стрільбі подвійними, хоча був упевнений, що виграє обидві золоті медалі. Надовго запам’ятав цей наочний урок.
У Мельбурні стрільбище ВВС розміщувалося просто на березі океану — «олень» немов стрибав із хвилі на хвилю. Погода теж не тішила — то дрібний холодний дощ, то раптові пориви вітру загрожували збити приціл.
Віталій щодня їздив до Вільямстауна і, незалежно від жартів погоди, вганяв кулю за кулею, намагаючись довести стрільбу до автоматизму. Він мусив якнайкраще пристосуватися до місцевих умов.
За традицією щодня після закінчення стрільб судді складали офіційний тренувальний бюлетень, де вказували очки, набрані учасниками. Прізвище Романенка практично щоразу відкривало список. Якийсь репортер із місцевої газети «САН», котрий, мабуть, не дуже розумівся у спорті (а таких, пам’ятаю, було чимало, і мало не щодня газетярі смішили нас різними курйозами нібито із «життя» радянської делегації), опублікував фото Віталія і супроводив його текстом: мовляв, бачите нового олімпійського чемпіона. Сказати, що Романенко не відреагував на цю «утку», було б помилково — перед змаганнями пуста дрібниця може вибити спортсмена зі звичної колії. А тут тебе оголошують — достроково — чемпіоном! Адже не будеш кожному пояснювати, що це помилка журналіста, а не твоя похвальба...
Хоч би як там було, але одиночними пострілами краще стріляв швед Пер Шьольдберг, срібний призер Ігор у Гельсінкі й головний опонент Романенка. А тут ще «олень» проскочив дистанцію не за чотири секунди — аж за шість. Шведи негайно подали протест, Віталію постріл не зарахували. Після в’язких суперечок судді все-таки дозволили зробити один постріл. Зціпивши зуби, Романенко вийшов на вогневий рубіж. «У мене, здається, мозок плавився, — розповідав мені пізніше Віталій. — Ця нісенітниця з публікацією, оскаженіла мішень, перестріл... А в мене й так розрив з Пером вісім очок, промахнувся — і пішло-поїхало...»
«Олень» дістав кулю прямо в «серце», а от серце Романенка мало не вискочило з грудей, поки суддя не підняв червоний прапорець. П’ять очок! Розрив зі шведом скоротився до трьох очок. Але радіти було рано — Шьольдберг вважався майстром дуплетів, а Віталій не завжди домагався максимуму очок. Виходить, кожний постріл може стати «золотим» чи навпаки — провальним. Гвинтівка відразу немов поважчала...
Однак не можна було випустити з уваги і чемпіона минулої Олімпіади норвежця Йона Ларсена. Він вийшов на рубіж раніше за Романенка і ніяк не міг пристосуватися до вітру, що дув прямо в обличчя. Віталій бачив засмучене обличчя чемпіона, але самому йому вже було ясно — сутичка відбудеться між ним і шведом. Ніхто вже не вклиниться між ними.
Швед також зрозумів це. І, як кажуть спортсмени, поплив: почав промахуватися і з кожним пострілом нервувався дедалі більше. На жаль, важко визнати, що золота медаль спливає із твоїх рук. А Романенко стріляє рівно — п’ять, п’ять, п’ять, чотири, знову п’ятірки... У підсумку — 441 очко, новий олімпійський рекорд. Віталій додержав слова перед товаришами по службі з Київського військового округу, які, проводжаючи, казали — золота медаль мусить бути в КВО.
Тільки через 16 років одесит Яків Желєзняк на Іграх у Мюнхені приніс Україні золоту медаль у стрільбі «кабан, що біжить». Але про нього ми ще розповімо.
