Істина, як відомо, завжди конкретна. Вона і в тому, що можна виголосити скільки завгодно прекраснодушних промов і втнути безліч статей про необхідність побудови постіндустріального, інноваційного, високотехнологічного, інформаційного, демократичного, правового громадянського суспільства, але ні промовами, ні статтями справу з місця не зрушити. Давно сказано: нема спасіння у глаголанні многому. Щоб рухатися у бажаному напрямі — треба працювати. Хто зупинився — той відстав.
Отож не балачками, а справами маємо дбати і про сьогодення, і про майбутнє.
А колегам—політикам скажу й таке: досить бавитися рейтингами. Їх визначає час, визначає епоха, а не соціологічні опитування скороминущого дня. Правда і історія — дами вельми суворі.
Сувора правда, сувора й конкретна істина нині полягає в тому, що мільйонам дісталося жебрацтво, а одиницям — багатство, одним — панування, іншим — виживання, один — розкошує, інші — бідують.
Ми дуже далекі від демократичного суспільства рівних можливостей і не можемо до цього факту ставитися байдуже або покладатися на те, що з’явиться месія і геть усе налагодить як слід. Якщо сидіти склавши руки або дбати лише за себе — чекати доведеться безкінечно.
Натомість маємо усвідомлювати — нам, нині сущим, випала особливо важка, відповідальна і водночас винятково почесна місія — торувати найважчий відрізок шляху українського народу до зміцнення державної самостійності і на її основі — духовного розквіту нашого народу. Це завдання ускладнене ще й тим, що із здобуттям національної свободи довелося й доводиться на ходу, з помилками й перекосами, складнощами й прорахунками, змінювати суспільний лад, переводити його з соціалістичних рейок на ринкові. А цей процес не буває безболісний, та ще й у такій великій державі, як Україна з її багатогалузевою економікою, попереднім вантажем, часом вельми обтяжливим. Всього цього не подолаєш, перестрибнувши через якийсь віртуальний рівчачок. Йдемо тяжко, маємо соціальні втрати. І, знову-таки, забагато говоримо. От і на парламентських слуханнях «Духовна криза суспільства і шляхи її подолання» сказано було тисячі розумних і правильних слів, а також стільки заполітизованих звинувачень і прекраснодушних загальних побажань, що мимоволі замислюєшся над коефіцієнтом корисної дії навіть найгостріших розмов і промов. Бо знову ж таки: слова, слова, слова. І знову згадуєш: нема спасіння у глаголанні...
А тим часом відстань до демократичного суспільства рівних можливостей не меншає. Ну із загальною рівністю все давно прояснили — її не існує. Бо кожна людина має лише їй властиві нахили, здібності, стан здоров’я тощо. Отож абсолютно рівними не можуть бути навіть двоє людей, а не те, що всі члени суспільства. А от рівні можливості нормальне демократичне суспільство таки має забезпечити. Тобто кожна людина повинна мати реальний доступ до освіти, кожна, яка того прагне. І до охорони здоров’я. Оце і є рівні можливості. А отримавши освіту, кожна людина будує свою долю.
Отже, перша умова демократичного суспільства — можливість кожному отримати бажану освіту. Того рівня, якого людина сама прагне. Без цього — ні демократії, ні розвитку, ні майбутнього.
І в сьогоднішніх реаліях, на мою думку, кожен, хто має можливість, повинен робити щось конкретне, передусім у забезпеченні можливостей для отримання освіти здібними молодими людьми. Щоб суспільство мало на кого спертися завтра, щоб не втратило інтелектуальний потенціал.
Здібні діти, та ще й освічені й забезпечені робочими місцями або й самі здатні їх створити для себе і інших — ото і є завтрашній день України. Без пафосу.
Але чи може сьогодні здібна дитина із пересічної селянської чи міської родини здобути вищу освіту? Ні, не може. У родини бракує коштів на те, щоб утримувати сина чи доньку в університетському місті. І заробити, паралельно з навчанням, особливо на перших курсах, практично неможливо. Ще важче, якщо навчання — платне. Замкнене коло для більшості сільських і міських родин. То що робити здібним дітям? Обмежуватися середньою освітою? Але ж це лише на перший погляд — їхня особиста справа і особиста доля. Суспільству вкрай невигідно, щоб здібні діти не отримували вищої освіти. Бо тоді суспільство позбавляє себе майбутніх талановитих інженерів, лікарів, учителів, управлінців... і деградує. Це — абетка. І ще з тієї ж абетки: поступ іде повільно, а занепад — блискавично.
Але в серйозних масштабах маємо лише одну громадську організацію, що дбає про освіту. Це Фонд інтелектуальної співпраці «Україна — ХХІ століття», який очолює мій колега по парламенту Богдан Губський. Спільно з Міносвіти і науки України, Національною академією наук, Спілкою ректорів вищих навчальних закладів та іншими шанованими структурами й організаціями цей фонд проводить огляди-конкурси для школярів, універсіади, олімпіади. Переможці отримують гранти фонду на здобуття вищої освіти.
Сьогодні 250 студентів є щомісячними стипендіатами фонду. Їм також оплачується проживання в гуртожитках. Це — справді талановиті дівчата і юнаки, майбутнє України. Але ми з вами чудово розуміємо й те, що 250 хороших фахівців різних галузей — то для України дуже й дуже мало.
Ну будуть ще. Бо фонд щороку виявляє здібних дітей і допомагає їм отримати вищу освіту. За рік—два буде вже не 250, а, певно, 400 стипендіатів. Фонд також виявляє здібних дітей, починаючи з молодших класів, прагне їм допомогти.
Але всього цього, поряд з тим, що фонд допомагає й визначним науковцям літнього й похилого віку виживати у наш складний час, допомагає матеріально, все-таки зовсім мало у масштабах України.
Рада фонду, наскільки мені відомо, чудово це усвідомлює і тому вирішила створити Всеукраїнське громадське об’єднання «Інтелектуальний форум України». Тобто розширити роботу, дати можливість якомога ширшому колу молодих людей отримати хорошу освіту.
Але чи багато в Україні подібних прикладів? Тобто чи дбають інші заможні люди про молоде покоління? Прикладів, що хоча б наближаються за масштабами до діяльності згаданого фонду — катма. Значно більше охочих критикувати державу.
Це нескладно робити. Та все-таки держава утримує певну планку можливостей для здобуття освіти молодими людьми, утримує університети, інститути, коледжі, технікуми. Але й громадськість, вважаю, має взятися за цю справу, створити потужну громадську силу, об’єднатися хоча б у тому-таки Інтелектуальному форумі. Від наших дій, а не від наших слів залежить, яка буде Україна завтра.
Одна річ — організовувати мітинги протесту проти когось чи чогось, частенько з сяк-так оплаченими присутніми, і прагнути з допомогою організованої в такий спосіб громадської думки урвати собі шматок влади задля реалізації своїх прекраснодушних мрій (багато ми такого чули й бачили) або й задля цинічного самозбагачення. І зовсім інша річ, якщо маєш кошти, вкладати їх у зовні малопомітну, але вкрай потрібну справу освіти молодого покоління. Бо високоосвічена молодь — то справжній, колосальний капітал суспільства і держави.
Розумію, влаштовувати гучні акції, демонстрації, з’їзди, пленуми, бігати з гучномовцями вже й у сесійній залі Верховної Ради, випускати листівки, відозви тощо, може, й вигідніше, й помітніше, й, вибачте за таке слівце, піарніше у світлі політичних дивідендів, ніж уважно читати роботи школярів з математики, літератури, фізики, інформатики чи біології або вивчати перші наукові кроки студентів. І підтримувати кращих. Ця робота з дітьми, з підлітками, з юнаками і дівчатами, звичайно, копітка й негучна. Але, переконаний, вона значно потрібніша суспільству, ніж усі мітинги на вічну тему пошуків ворога і віднайдення вождя, сиріч «надьожи-государя», що, як свідчать казки, усе впорядкує за нас. Казки, звичайно, гарна річ, але... Але потрібні наші конкретні, як істина, справи, а не добрі наміри. Бо давно відомо, куди добрими намірами шлях встелено. І давно сказано: по ділах пізнаєте їх...
Сергій ПРАВДЕНКО,народний депутат України.
