Тиск згубний. Треба домовлятися

Сьогоднішнє парламентське протистояння виникло не відразу, не одномоментно. Воно наростало, підтримували його силові дії, тиск. Більшість тиснула на меншість, меншість — на більшість, був тиск ззовні. Коли кажуть про зовнішній тиск, зазвичай мають на увазі Адміністрацію Президента. А варто дивитися ще й далі, за межі держави. Проявилася вся ця тиснява під час розгляду Держбюджету та конституційних змін. В обох випадках прийнято необхідні рішення. У багатьох — задоволення перемоги! Але то піррові перемоги.

Мені найбільше болить бюджет. Подумати тільки —такий відповідальний закон приймали в галасі, штовханині біля трибуни, без обговорення! Через день Президент змушений був виправляти дурницю, потім це робив Уряд. А ще ж не все виправлено. З цього приводу багато хто вже бив на сполох. Мільйони громадян відчують негатив згодом. Наші дії щодо змін у Конституції відгукнулися за кордоном. Ми можемо надувати щоки, картати власних парламентарів-скаржників, звинувачувати в необ’єктивності Парламентську Асамблею Ради Європи, — все це, до речі, мало місце — однак факт залишається фактом: вкотре постраждав імідж України. А всього, що сталося, могло б і не бути. Про це засвідчила позачергова сесія. Зняли з проекту суперечливе положення — набрали конституційну більшість! А це можна було зробити і в січні, і в грудні...

Старе гасло «Хто не з нами — той проти нас», на жаль, живуче. І передбачає тиск, силу. Компромісу ніхто не пропонував. За призначенням, мало того — за обов’язком, це мали робити фракції, депутатські групи. Але вони виявилися не на висоті. Багато розмов нині навколо фракцій КПУ, СПУ. Одні кажуть: вони зрадники, інші стверджують: мудро вчинили. Але не можна заперечити того, що вони пішли на компроміс (який він — інша розмова). А ось «Наша Україна» — найчисельніша фракція! — тільки те й робила, що впиралася та наповнювалася люттю. Не відзначилася у пошуку злагоджених, спільних рішень і така впливова фракція, як «Регіони України». Що ж до більшості, то вона часто виявлялася зверхньою і непідступною — ніби бога за бороду вже взяла...

Стало звичним, що спільну парламентську мову значною мірою знаходить погоджувальна рада. В ході загострень цього не помічалося. Глава парламенту обурювався: на погоджувальній раді домовлялися про одне — голосування інше! Лідери фракцій і груп багато питань вирішують, на жаль, одноосібно. Здебільшого їхні дії співпадають із загальною думкою. Але не завжди. Не можна забувати: депутат — не тільки член партії. Чимало і позапартійних. І в обох випадках існує депутатська відповідальність перед виборцями. Отож, треба радитися з усіма, працювати не лише на зібранні лідерів, а й у фракціях, у групах, тим паче, коли йдеться про конституційні, доленосні зміни.

Варто сказати і про лідерів (їх, до речі, як і всіляких представників, сила-силенна). Це не так погано. Демократія. Та, на жаль, ці особи — не завжди на рівні завдань. Нерідко вони зосереджуються на власному іміджі, висловлюють особисту думку, а не позицію тих, кого представляють. Під час «конституційних» загострень вони, як правило, були невблаганні, говорили як переможці. Це не налаштовувало на злагоду, домовленість. Лідерство, представництво — річ не тільки почесна, а й відповідальна. І вимагає відповідного вміння, здібностей, тонких і зважених дій.

На мою думку, раніше міг би підключитися до розв’язання парламентської кризи Леонід Данилович (Кучма. — Ред.), наш Президент. І не тільки підключитися, а й внести в проблему пом’якшення, наблизити більшість і опозицію до компромісу. Через ненормальність стосунків, що вже не один рік існують між парламентом і Президентом, сторони намагаються дистанціюватися, побоюються можливих звинувачень у «втручанні». Стороннє спостерігання неприйнятне. На моє переконання, серйозні, тим паче, загрозливі конфлікти мають розв’язуватися обов’язково за участю перших осіб держави, їхній вплив важко переоцінити.

У необхідності політреформи давно не сумнівається жодна з політичних сил, представлених у Верховній Раді. Суперечки спалахують, коли вирішуємо, що саме і як змінювати. Пропозицій і думок — море. Всі врахувати неможливо, та цього і не треба робити. Але є ключове завдання — підвищити ефективність влади. Політикум переконаний, що для цього Уряд має формуватися не Президентом, як нині, а парламентом і ці дві структури мають працювати у взаємодії і відповідальності. Паралельно збалансовано мають діяти парламент і Президент. З цією метою депутатів треба наділити не примарним, як тепер, а реальним правом імпічменту стосовно глави держави, а останнього — такою ж можливістю розпускати Верховну Раду. В цьому практично єдиний весь парламент, розбіжностей немає. Отож на цих змінах — найголовніших і реальних щодо внесення — і треба зосереджуватися. Я наполягав на цьому 23 січня ц. р. у листі до глави парламенту, надісланому у відповідь на його письмове звернення до депутатів, наполягаю зараз і буду наполягати далі. Передусім потрібні ті зміни, які розв’яжуть ключову проблему. Заради цього рештою можна і пожертвувати. Тим паче, що є просто сумнівні пропозиції.

Чинний Конституційний Суд, скажімо, порівну формували Верховна Рада, Президент і з’їзд суддів. Пропонується, щоб цей орган утворювали тільки парламент і глава держави. Третину представників, що не призначалися, а обиралися, пробачте на слові, виштовхнули. Отак зміцнюють демократію! Не менш важливий фаховий бік справи. Кому, як не з’їздові суддів, знаходити справді здібних суддів, фахівців, здатних розібратися в тонкощах юриспруденції?! Ми ж бачимо: саме таких людей сьогодні не вистачає. Важко зрозуміти і пропозицію, згідно з якою звичайні судді мають працювати до 65 років, а судді Конституційного і Верховного судів — до 70. Що, у вищих судах люди з іншого тіста?!

Викликає подив пропозиція стосовно Регламенту роботи Верховної Ради. Конституцією встановлено: це має бути не просто Регламент, а Закон про Регламент. На жаль, цю норму досі не узаконено, хоча минуло вже більш як сім років. Зволікання зрозуміле: буде Закон — стане можливим оскаржувати сумнівне парламентське рішення в Конституційному Суді; робота за Регламентом, тобто сьогоднішня ситуація, ніяким оскарженням не підлягає. Питається: на що орієнтують пропоновані зміни? На можливість безладдя?!

Більше ніж переконаний: названі «удосконалення» недоцільні, їх з легкою душею можна опустити. Деякі можна вилучити заради компромісу. І найголовніше — не можна переорювати всю Конституцію! Це загроза для України.

Декого тішить останній результат «конституційного» волевиявлення депутатів: 304 — «за». Але це проміжне голосування. На заключному багато що зміниться. Пам’ятаймо заяву фракції комуністів: не буде закону про пропорційну систему парламентських виборів — не голосуватимемо за конституційні зміни. Аналогічна позиція соціалістів. А пропорційний закон уже розглядався чотири чи п’ять разів і щоразу провалювався. Не допомогли ні численні переголосування, ні інші порушення Регламенту.

Існує думка, що пропорційні вибори гальмує зацікавленість депутатів-мажоритарників. Так, певна їх зацікавленість існує. Але, як мовиться, сіль не в цьому. Запитайте пересічного громадянина, за кого хоче він голосувати — за партію чи за особу? Скаже: за людину. До пропорційної системи не готові ні суспільство, ні партії. Такі вибори не на часі і можуть завдати шкоди. До речі, завзятим пропорційникам не варто так сильно нервувати, як це вони роблять: існуюча система — наполовину пропорційна. Справа за тим, щоб удосконалити її, зробити такою, аби виборчий процес був прозорим і дозволяв кандидатам у депутати сповна сказати про себе, а виборцям — виявити свою волю. Конкретні пропозиції стосовно цього напрацьовано. На всіляких зібраннях, конференціях.

Удосконалення діючої виборчої системи не тільки найприйнятніше — воно реальне, що не менш важливо. А головне — ставши на такий шлях, запалимо зелене світло політреформі. На цьому, на необхідності домовлятися мають зосереджувати зусилля всі фракції, лідери, представники. Допомагало б тут слово, а то й дії Президента, Голови Верховної Ради, Прем’єр-міністра.

Особливо хотів би наголосити на недопустимості силового голосування. Робота за екстремальних умов — якщо це можна назвати роботою! — приховує серйозну небезпеку. Я вже згадував про це на початку і ще раз скажу, бо йдеться про конституційні зміни, а конкретно — про систему стримувань і противаг. Останнім законопроектом Президентові надано ширші права щодо розпуску парламенту, а ось стосовно його самого залишилося все, як було. Можливо, така ситуація була прийнятна, коли Президента планували обирати парламентом. Але цю норму зняли! Через штовханину і галасування потрібного коригування не зробили...

На тиск покладатися не можна. За будь-яких обставин. До успіху ведуть лише злагода, домовленість. Якщо вони будуть, політреформу можна завершити і на наступній, шостій сесії. Краще, зрозуміло, зробити це на нинішній. Та якщо знову будуть тиск і сила — краще зупинитися. Глава парламенту, певно, витримав би це. Не витримає подальшої наруги Україна.