Василь, інститутський товариш, нині — вчитель сільської школи й депутат сільради, щиро здивувався, почувши запитання про культурне дозвілля молоді на селі. Мовляв, яка культура, яке дозвілля і яка молодь?..
Раніше були не тільки школа і магазин
Василеве село хоча й велике, але проживає в ньому трохи більш як сотня мешканців. Дві вулиці розтяглися на кілька кілометрів. Раніше село мало восьмирічну школу і продуктовий магазин. Нині ці блага цивілізації безслідно зникли, а ознакою новітніх часів стали зруйнована ферма та безліч порожніх хатин, господарі яких повмирали або подалися шукати кращої долі. Щоправда, деякі ознаки капіталізації все-таки спостерігаються. Село має аж двох фермерів, які орендують по кілька паїв у односельців. Однак особливих успіхів у веденні сільського господарства не досягли. Віддаленість від великих населених пунктів зробила село непривабливим навіть для всюдисущих «варягів». На колишніх колгоспних землях бур’яни родять значно краще, аніж культурні рослини.
Населення складається переважно із пенсіонерів, які перебувають у кращому становищі, ніж молодь. Пенсію, хоча й мізерну, все-таки платять. Інші перебиваються, як можуть. Живуть із присадибних ділянок, продаючи за безцінь вирощені продукти та живність заїжджим перекупникам. Також займаються рибним промислом і браконьєрством. Добре, ставки ще ніхто не приватизував, а влада надто далеко, щоб контролювати дотримання норм відстрілу дичини.
Сільрада, школа, магазин — у сусідньому селі, кілометрів за п’ять. Владу селяни турбують мало (звикли свої проблеми вирішувати самотужки), дітей — їх усього дванадцятеро — до школи відправляють, а скуповуватися їздять до райцентру.
Єдина ознака колишніх часів — двоповерхова стандартна будівля клубу. Колись там «крутили» кіно, бувало, й артисти з обласної філармонії заїжджали... Нині — руїна. Приміщення не опалюється, внутрішнє обладнання розікрали, вікна — розбиті. Щоправда, колишній завклубом за звичкою намагається доглядати приміщення. Самотужки відремонтував двері, позабивав вікна рубероїдом і навіть інколи проводить культурні заходи... Через сімейні негаразди завклубом другий рік мешкає у будці кіномеханіка. А дискотеки влаштовує не з любові до мистецтва, а тому, що відвідувачі за це носять йому горілку й харчі.
Видовище не для нервових
Бажання відвідати дискотеку вчитель і депутат сільради Василь сприйняв без ентузіазму. На що там дивитися? Та відмовити гостеві не зміг...
Тому, хто ніколи не бував на сільській дискотеці, важко, навіть неможливо уявити, що це таке... Видовище не для слабкодухих...
За сотню кроків до клубу патріархальну тишу починає краяти хрипке бухтіння, у якому лише завдяки фантазії можна вгадати щось схоже на музику. Іноді її доповнює розбійницький свист та дикий регіт. Там танцюють...
Біля входу до закладу культури на невисокому облупленому бетонному ганку юрмляться кілька чоловіків, добряче напідпитку. Вони смалили цигарки біля напівпорожнього трилітрового бутля із сивою рідиною та в’язанкою засушеної риби: луска від неї встеляла сходи і майданчик. Помітивши нас, чоловіки замовкли і, немов по команді, поставили недопиті склянки. Пізнавши Василя, товариство радо загуло. Склянки знову задзвеніли.
Пійло виявилося жахливим на смак і на запах. За компанію довелося випити. Хтось простягнув почищену рибину...
Вестибюль зустрів сирістю, важким від тютюну й алкогольних випарів повітрям і неймовірним гуркотом.
У залі, де, власне, й відбувалося основне дійство, — цілковита темрява. Лише поблизу сцени блимали якісь різнокольорові вогники.
Коли очі звикли до темряви, я з подивом помітив, що танцюють переважно чоловіки. Кілька жіночок, притулившися до стіни, спостерігали за видовищем. А воно було варте уваги. Танець просто вражав. Під ліричний спів Патриції Каас парубоцтво у власному звуковому супроводі «бацало» щось середнє між «гопаком» і «лезгинкою».
Бізнесові мрії завклубом Гриші
Хиткими, звареними з арматури сходами піднімаємося на другий поверх. У будці кіномеханіка горить гасова лампа. На долівці розстелено кілька старих матраців. На хиткому столику надщерблені чашки, шматок сала, черствий окраєць хліба. Біля дверей пічка-«буржуйка», у якій дотлівають залишки дерев’яних стільців. Тепло і по-своєму затишно...
Гриша, завклубом і кіномеханік за сумісництвом, налаштований оптимістично.
— Село й раніше не балували. Ну, звісно, раз на тиждень фільми привозили... Більше було молоді, а так...
Григорій вважає себе повноцінним господарем клубу. Навіть має намір його приватизувати, хоча гадає, що зробити це буде непросто. Клуб начебто нікому й не потрібний, але ж десь на балансі числиться...
— Звісно, заробітків із клубу жодних, весіллів нема. Але на поминках якусь копійчину заощадити можна... Та й дискотека...
Найбільша незручність у Гришиному бізнесі — відсутність електрики, яку обрізали за несплату. Щоб підключити магнітофон, доводиться домовлятися з господарями й тягти переноску. Але з часом, вірить він, і це владнається...
Батюшка виявився ще той
Переконавши, що серйозно про культуру на території їхньої сільради говорити не варто, Василь переходить до курйозів.
— Є у нас у сусідньому селі церква. Ще з дореволюційних часів стоїть, — розповідає він. — Одного разу, років з десять тому, з’явився батюшка. Пообіцяв відремонтувати, зібрати паству... Сільрада допомогла чим могла. Закупили оцинковану бляху, щоб дах перекрити... Але батюшка виявився ще той... Поробив із бляхи відра, продав їх, а сам десь зник... Тепер, щоправда, церкву таки ремонтують. Знайшовся меценат...
Кіровоградська область.
