Учитися я хотів до нестями. В молодших класах, дивуючись моїм здібностям, друзі прозвали мене Професором. Може, саме тому мама, довіряючи, не звертала уваги на моє навчання. Три роки я був відмінником.
А вже у п’ятому класі почав прогулювати уроки, до пізнього вечора ганяв м’яча. На заняття приходив з порожньою головою. Нашвидкуруч переписував домашні завдання, бездумно відсиджував уроки. Час вбивав, граючи в морський бій, хрестики-нулики, плюючи жованим папером.
Сьомий клас я закінчив на самі трійки.
Живучи в шахтарському містечку, де фактично розваг не було, ми з хлопцями бавилися петардами, билися, грали на пустирях у футбол. А мама дбала про те, щоб нас з братом нагодувати і вдягнути-взути.
Дев’ятий клас закінчив з трьома двійками.
Мої друзі вступали в училища, а мені й про це годі було мріяти. Жаліючи маму, мене залишили в школі, хоча змінювати ставлення до неї я не поспішав. І не з хуліганських міркувань, а тому, що не міг наздогнати ровесників.
Боляче чути образи від учителів. Та й ровесники насміхаються. Що робити? Кинути школу?
Віктор, десятикласник.
Коментар класного керівника Катерини С.:
— Хлопчик росте в неповній родині. У матері, яка торгує на базарі, на виховання часу, зрозуміло, не залишається. Крім батьків, допомогти хлопцеві може і повинна школа. На жаль, до мене Віктор потрапив лише у дев’ятому. Але ми ще поборемося за нього.
Коментар психолога Наталії Волинської:
— Бажання вирізнитися серед ровесників дуже поширене в такому віці. Самоконтролю переважно немає. Потрібні делікатна підказка дорослих, повсякденна увага з боку матері. Та якщо хлопчина усвідомлює свою провину, не все ще втрачено. Сумлінне навчання дасть добрі плоди, адже ще з Біблії відомо: останні можуть стати першими.
Записала Аліса НОВІКОВА,слухачка Школи майбутнього журналіста.
Красноармійськ
Донецької області.
