Народний депутат Ігор Кальніченко — один із небагатьох парламентаріїв, які сьогодні готові перейти із законодавчої у виконавчу владу. Себе Ігор Вікторович вважає «людиною діла», підкреслюючи, що його навички, вміння та енергія можуть знадобитися на багатьох посадах в уряді. «Голос України» звернувся до народного обранця з проханням відповісти на кілька запитань.
— Ігорe Вікторовичу, як ефективно працюватиме оновлене Міністерство економіки?
— Зміни в ньому відбулися зовсім недавно, тому давати оцінку роботи ще зарано. Але тенденції в напрямі поліпшення роботи цього блоку Кабінету Міністрів можна спостерігати вже сьогодні. На мою думку, слів поменшає, а реальної роботи — побільшає.
— Перший віце-прем’єр, Міністр фінансів Микола Азаров один із небагатьох в уряді, кого не замінили. Що стало причиною? Невже Микола Янович такий незамінний?
— Гадаю, ви самі знаєте, що вплив Миколи Азарова відчутний у всіх процесах, які відбуваються в економічному блоці уряду, він бере на себе відповідальність і ініціативу навіть тоді, коли їх можна перекласти на плечі підлеглих.
Мені імпонує його вміння працювати не заради сьогоднішнього зовнішнього успіху, а на конкретний результат у масштабах держави. Перший віце-прем’єр розробляє основні документи, які випускає його блок. Гадаю, що це і плюс, і мінус, оскільки Азаров, замикаючи на собі головні економічні процеси, часом упускає дрібні деталі. Саме через них його недоброзичливці, яких, на жаль, вистачає, вміло роздувають проблеми майже до вселенського масштабу. Якщо вірити його опонентам, усі проблеми української економіки пов’язані з Азаровим. Але я їм не вірю.
— Цікаво, чому він у такому разі бере на себе розв’язання усіх питань? У нього немає своєї команди?
— Я так не сказав би. Скоріше за все, Микола Янович намагається вникнути у більшість проблем економічного блоку, тому що відповідальність за всі упущення в економічній політиці Кабінету Міністрів ляже передусім саме на його плечі. Чорнової роботи Азаров не робить. Більше уваги приділяє головним напрямам економічного розвитку країни. Напевно, багато хто на його місці переклав би левову частку відповідальності на численних заступників — бачте, змушений виправляти чужі помилки. Але Азаров так не робить, у нього немає «крайніх». Саме тому його поважають і прихильники, і опоненти.
— Свого часу активно обговорювали проблему підпорядкування податкової служби та Митного комітету Міністерству фінансів. Чи потрібен цей крок узагалі і якою мірою він сьогодні можливий?
— Ця ідея, як відомо, виходила не від Азарова, вона народилася зо два роки тому, чи то в адміністрації Президента, чи то в Міністерстві фінансів. Ішлося про створення монолітного блоку виконавчої влади під єдиним керівництвом. Податкова міліція мала перейти в підпорядкування МВС, решта інфраструктури, пов’язана з фінансами, — отримати єдиного керівника. Тоді Микола Янович очолював ДПАУ і виступав проти такого злиття, грунтуючись на аргументованому професійному підході. І сьогодні, перебуваючи на посаді Першого віце-прем’єра, він не порушує цього питання, але його підлеглі, наприклад, дехто із заступників, не приховують бажання відновити втрачені позиції, покерувавши подібним суперміністерством.
— Ви працювали під керівництвом Миколи Азарова в Державній податковій адміністрації. Можете назвати себе його соратником?
— Гадаю, так.
— Вам не здається, що на тлі чуток про послаблення позицій Першого віце-прем’єра називати себе його соратником, м’яко кажучи, безперспективно?
— Я так не вважаю. Бути соратником людини лише тоді, коли вона на підйомі, коли в неї все гаразд — це пристосовництво. Адже я соратник, я не риба-причепа, тому готовий розділити і неприємності в його кар’єрі, хоча не приховую, що наші думки, особливо з кадрових питань, не завжди збігаються.
— Ви член Партії регіонів. Чи означає це вашу присутність і в команді Віктора Януковича?
— Звичайно. Однозначно.
— Ви не погоджуєтесь із тим, що «регіонали» — винятково «донецькі»?
— Звісно, ні. Цю партію було створено в Донецькому регіоні, але сьогодні вона представлена в усіх областях. Свого часу НДП, приміром, вважали вінницькою, бо її лідер Анатолій Матвієнко був головою обласної адміністрації. Тому вузькообласний підхід себе не виправдовує. Тим паче, коли Партія регіонів сьогодні налічує півмільйона членів. Зауважте, що «на-гора» партійні структури, що ефективно діють, почали видавати не лише в столиці, а й у промислових центрах.
— Чи можна сказати, що в Партії регіонів є свій кандидат у президенти?
— Думаю, не таємниця, що ми бачимо в цій ролі нашого партійного лідера Віктора Януковича. Йому під силу стати і узгодженим кандидатом від центристських сил.
— Вам доводилося працювати у виконавчій владі, фіскальних органах, сьогодні ви в лавах законодавців. Яка робота вам більше до душі?
— Найбільше мені подобалося у виконавчій владі. Думаю, що це моє покликання. Власне кажучи, слово «влада» можна й опустити, мені подобається виконавча робота. У мене є всі підстави вважати себе достатньо досвідченим керівником, який може принести користь. Мало того — я готовий повернутися на роботу у виконавчу владу. І зовсім не для того, щоб бути «зіц-головою Фунтом» чи сліпим виконавцем чиїхось указівок. Я не приховую свого бажання стати членом команди виконавчої влади, що нині діє. Чесно кажучи, колізії в роботі парламенту лише зайвий раз примушують згадати про особливості й переваги роботи у виконавчій владі. Там є поставлені завдання і можливість досягти результатів, спираючись на чинну нормативну базу і власне вміння працювати.
— Ігоре Вікторовичу, поклавши руку на серце, якби вам запропонували сьогодні повернутися у виконавчу владу, ви пристали б на цю пропозицію?
— Якщо щиро, то так, повернувся б. Повернувся б, хоча й відчуваю потребу захищати в коридорах влади інтереси десятків тисяч моїх виборців. Повернувся б, адже відчуваю в собі сили і можливість стати членом команди нинішньої виконавчої влади. Я знаю не лише таємниці ефективної роботи у виконавчій владі, а й готовий на ділі довести вміння і бажання працювати.
— Перепрошую, а нам таємницю не розкриєте?
— Розкрию з однієї простої причини: я певен, що виконання цих правил має стати підгрунтям у роботі всіх гілок влади, а не лише виконавчої. Працюючи у владі, треба створювати єдину команду, згуртовану розумінням поставленого перед нею завдання, умінням казати одне одному правду в процесі обговорення рішень, проте після того, як рішення прийнято, діяти цілісно, без внутрішніх розбіжностей. За такими принципами я працював у Вінницькій області, коли очолював обласну державну податкову адміністрацію, потім застосував їх, працюючи в Києві. І повірте, майже два роки роботи депутатом не позбавили мене вміння ставити іншим і виконувати самому поставлені завдання.
— Вас не лякають вибори президента, що наближаються?
— Оскільки в мене поки що немає президентських амбіцій, я можу сміливо працювати відведений мені термін на посаді в парламенті чи в уряді. (Усміхається). До того ж проведення політичної реформи, в успішне завершення якої я вірю, дасть можливість різко знизити суб’єктивний фактор у процесі формування виконавчої влади. Якщо головними принципами під час формування уряду стануть професіоналізм і вміння домагатися поставленої мети, тоді я готовий конкурувати за чимало посад у владі.
— Чи багато депутатів парламенту могли б сьогодні посилити виконавчу владу?
— Гадаю, що не один десяток нинішніх парламентаріїв знайшли б себе у виконавчій владі. Звісно, бажано випробувати себе на державній службі взагалі, щоб уявляти масштаб роботи. Робота у виконавчій владі зазвичай є своєрідним «курсом молодого бійця» для народного депутата. Можна бути чудовим бізнесменом чи банкіром, проте складно стати «з нуля» міністром чи головою Держкомітету.
— Побутує думка, що сьогодні перспективніше мати депутатський мандат до 2006 року, аніж намагатися перейти до виконавчої влади?
— Тут у кожного своя думка, своя позиція.
Неприємно йти з виконавчої влади лише тому, що ти опинився не в тій політичній команді.
Весь досвід управлінця часто-густо перекреслюють з однієї причини — «ти не наш». Зрозуміло, така ситуація стримує прагнення політиків, які відчувають у собі сили спробувати себе в роботі у виконавчій владі. Я вважаю, що це вада нашого, поки що незначного, досвіду самостійного розвитку. Адже ми можемо спостерігати, як у країнах Заходу більшість менеджерів державного масштабу залишаються на місцях за різних політичних потрясінь. Для України проблема збереження ефективності роботи виконавчої влади є дуже гострою. Професіонали мають отримувати можливість працювати незалежно від політичної кон’юнктури. Поступово ми прийдемо до того, що міністри стануть політичними постатями, а їхні перші і просто заступники, губернатори, голови райдержадміністрацій будуть передусім фахівцями своєї справи, а вже потім — політичними призначенцями. Знаєте, якщо ми робитимемо ставку винятково на носіїв певної політичної ідеології, то недовго дійти і до відродження відділів агітації і пропаганди. Навпаки, потрібні управлінці, спроможні працювати на відведеній їм ділянці роботи адекватно до вимог і громадських сподівань. Наприклад, Міністр транспорту Георгій Кірпа працює в коаліційному уряді за квотою СДПУ(о). Проте я переконаний, що люди, які помітили поліпшення якості обслуговування на транспорті, не звертають на це уваги — їх насамперед цікавить якість роботи.
