Репортаж із зони відчуження
Явище, іменоване Чорнобилем, не охопиш за допомогою логіки. От Поліський район, село Королівка, виселене 1992 року. Тут, як сказали у райвузлі зв’язку, ніхто не мешкає. Але на напівзруйнованій вулиці нам трапляється самотня жінка із сумками. Знайомимося, підвозимо додому. Лідія Іванівна і Василь Свиридович Мартиненки повернулися до рідної оселі, бо на новому місці не прижилися. Квартиру одержали, і все начебто добре, але чуже і є чуже. Незабаром Лідія Іванівна почала хворіти. Лікарі стинали плечима. А один сказав: у вас усе від нервів, повертайтеся. Послухалися — хвороби всі минулися. Так і живуть «нелегалами» у власному будинку. Тримають корову, свиней, птицю. Усе необхідне, включаючи олію і крохмаль, самі виробляють, надлишки продають. Продукти забруднені? Мабуть, так. Але поруч інше село — Максимовичі, його свого часу не відселили, так люди і живуть. З тієї самої землі харчуються.
Тут — у «зоні» і, так би мовити, у «передзоннику» останнім часом дуже популярна версія про те, що психологічний стан людини набагато важливіший за вплив радіації. Як сказав один зі працівників адміністрації зони відчуження, «у нас зараз одні оптимісти залишилися. Песимісти — або виїхали, або...» — фраза так і залишилася незакінченою. Учені, мабуть, і пояснення цьому феноменові
можуть знайти. А «самосели», не вдаючися до теорії, просто живуть.
Живуть кожен по-своєму. Тетяна Миколаївна Хрущ і квартиру у Вишгороді має, і пенсія як для нинішніх часів непогана, але через рік після аварії повернулася вона до своєї оселі в Чорнобилі, відбудувала розграбоване житло і нікуди їхати не збирається. Ніде, каже, не подобається, тільки вдома. Знову таки, у Вишгороді роботи не має, а тут у неї «ексклюзивний бізнес». Тетяна Миколаївна разом із Сергієм, якого забрала три роки тому з інтернату, збирають пляшки. Куди здають —комерційна таємниця, а заробіток, кажуть, непоганий: у сезон, до двох сотень пляшок за день збирають.
Юзефа Іванівна Романчук із колишнього райцентру Поліське до питання про відселення поставилася ще простіше. Навіщо переїздити в інше село за кілька десятків кілометрів? Я і так у селі живу! А те, що на новому місці «чистіше», так це ще невідомо. Поки був живий чоловік, до жовтня минулого року, все було добре. Зараз, звичайно, важче. А тут ще й тяганина з місцевими чиновниками з приводу підключення електрики. Вже рік як має рішення голови адміністрації зони відчуження і зони безумовного відселення Володимира Холоші, уже відновлено майже сто метрів «повітрянки». Справа за малим — простягнути дріт від одного стовпа до іншого. Але хтось із місцевих уперся, і справа застопорилася. Юзефа Іванівна впевнена: робиться це для того, щоб змусити її і сусідів залишити селище.
Якщо вона має рацію, то це, швидше за все, самодіяльність надто запопадливих виконавців. Уважне ставлення до проблем і потреб «самоселів» не тільки декларується адміністрацією, а й вважається «гарним тоном» серед тих, хто працює або несе службу в зоні відчуження. Так, над єдиним тепер уже мешканцем села Новий Мир, без будь-яких наказів, «шефствують» міліціонери і прикордонники, що патрулюють цей район. Від них ми довідалися про «діда» і «бабу», що мешкають у покинутому Новому Мирі. Вони й розповіли про недавню смерть бабусі.
А наша розмова з Юзефою Романчук закінчилася несподіванкою. З’ясувалося, що в Поліському, де мешкає близько двох десятків родин, діє церква! Служби проводить диякон Михайло Семенович Кіт. До 1992 року, коли в Преображенському храмі була парафія, він поєднував обов’язки диякона і регента. Після відселення роздав усі ікони навколишнім церквам і тепер проводить богослужіння і за священика, і за диякона, і за хор. Сам також підтримує порядок у приміщенні. Парафіян, зрозуміло, небагато, але Михайла Семеновича це не бентежить, він упевнений: у церкві Службу припиняти не можна, доки є люди, що її потребують.
...У цьому куточку Полісся гарні дороги (їх часто перестилають, щоб не накопичувалася радіація). Доглянуті траси, багато шлагбаумів і КП, сурові попереджувальні знаки на узбіччях. А уздовж доріг — покинуті, напівпокинуті і цілком населені села. Стара метафора: будь-яка дорога має сенс, якщо вона веде до храму. Тут метафори здатні матеріалізуватися. І дорога, що почалася з попередження про радіаційну небезпеку, цілком може привести вас до порогу храму.