Щастя поруч, в Одесі

Й ось знов «Украдене щастя». Правда, дещо змінено назву — «Щастя поруч», так це звучить в Одесі, в Українському муздрамтеатрі імені В. Василька. Трупу цього театру ніби знаю, щось їй удавалося краще, щось гірше. Та нерідко лишалось розчарування: кожен актор ніби й прагнув глибше грати свого героя, а цілісного ансамблю характерів, єдиного дійства, що зачіпало б розум і серце, — не було. Чи режисерська рука не та?

«Щастя поруч» ставив не одеський режисер — київський, Дмитро Богомазов, з художником О. Другановим, балетмейстером Л. Венедиктовою, автором музичного супроводу О. Курієм. Чого сподівалися вони, замахнувшись на сто літ ставлену п’єсу? Ну, хай би взялися, зважаючи на смаки публіки, особливо одеської, за щось еротично-кримінальне, сучасне. А так...

Та ось піднято завісу — о, стару п’єсу обставили таки модерно: телевізор, ванна, газети, картаті піджаки і краватки в чоловіків та модні сумочки в жінок! Думаю (певен, не я один): як це в’яжеться з глухим гірським селом ХІХ століття? І при чім тут Франко? А при тім (це вже думки після вистави), що класика є класика. І байдуже, де й коли це діється, в старому селі чи в сучасному місті. Бо то — лиш тло. А Франкова драма — про інше: про людські пристрасті, любов і ненависть, добро і зло, щастя і лихо, що йдуть у житті поруч завжди і скрізь, вічно. З цього й виходили столичні гості. А чи актори з провінції були до того готові? Так! Як на мене, сталась театральна подія, й не лише для Одеси. Утім, хай скажуть фахівці й глядачі...

— Здавалося, п’єса Франка на тлі нинішнього інтересу до ультранатуралістичних видовищ загубиться. А «Украдене щастя» може конкурувати з будь-яким сучасним кримінальним серіалом. Новаторство режисури Богомазова — у створенні нових прийомів та засобів, що властиві тільки цьому авторові, цій п’єсі і потрібні тільки тим глядачам, які прийшли до театру сьогодні.

— Досі не тільки вистави «Украдене щастя» не бачили, а й п’єси не читали. І сьогодні не прийшли б до театру, якби у батьків квитки не «горіли». Вистава нас так вразила, що аж шкода себе стало: як могли не ходити до театру, обмежуватися телевізійним примітивом? Ми справді щасливі, що побачили виставу. Воістину щастя поруч — це коли торкаєшся справжнього мистецтва.

— Пластика акторів така виразна, у ході, русі, поставі так показано кожен характер і суть кожної сцени, що, здається, виставу можна було б дивитися німою, без слів, як балет, — і все було б зрозуміло.

— Вистава створена твердою режисерською волею, тут всі компоненти ретельно вивірені і взаємно обумовлені. Кожна мізансцена, персонаж — на рівні найвищого узагальнення. Кожен актор тонким нюансуванням, точною психологічною розробкою характеру довів своє право на цей далеко не рядовий спектакль.

...Отже, за вмілої режисури і актори можуть розкритися по-новому, яскраво й неповторно. Не скажу, що Ольга Петровська (Анна), Ігор Геращенко (Микола) чи Яків Кучеревський (Михайло) досі вдало не грали на сцені. Але щоб отак!.. Як випростується — від рабської покори до шаленої рішучості боротися за своє щастя — Анна, змінюючись на очах. І Микола змінюється: з «божої людини», що й мухи не зобидить, він, під тиском жорстоких обставин, стає, зрештою, вбивцею. А душу Михайла уже не змінить ні любов, ні людські пересуди — його духовна пустота руйнує серце Анни. Тому, передбачаючи катастрофу, режисер і полишає Анну саму в ізжужмленому ліжку; Михайло, певно, був тут, залишив ось наручники, якими й мусить тішитися Анна...