Рішення Шевченківського місцевого суду м. Києва

Є тільки перше судове рішення місцевого суду, а попереду ще може бути і апеляція, і касація, і повторний розгляд та інші. Тож крапку в цій справі ставити рано, а щодо вже прийнятого рішення, то воно оприлюднене, і юридична громадськість має право його аналізувати і коментувати з юридичної точки зору. На самому початку коментарю необхідно ознайомити читачів з позицією Пленуму Верховного Суду України щодо вимог до кожного судового рішення. Пленум постановив, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин... Обґрунтуванням вважається рішення, в якому повно відображено обставини, які мають значення для цієї справи, висновки суду про встановлення обставин і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Постановлене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, обов’язково мати вступну, описову, мотивувальну і резолютивну частини.

Пленум підкреслив, що мають місце факти постановлення судами рішень, які не відповідають вимогам про їх законність і обґрунтованість, не містять переконливої відповіді по суті заявлених вимог або неповно їх вирішують.

Прикро, але судове рішення щодо газети «Сільські вісті» дуже вже схоже на факти, на які вказує Пленум Верховного Суду України.

Перше питання, яке постає в процесі ознайомлення з рішенням суду, — це про особу позивача. Хто такий Міжнародний антифашистський комітет? Це офіційно зареєстрована в Україні організація чи це вільне об’єднання людей, які вважають самі себе антифашистами? Із рішення суду не видно, чи це належний позивач, інтереси якого порушені, чи це просто любитель судового розгляду, судових процесів, якому спало на думку задовольнити своє почуття справедливості.

Де і яким органом офіційно зареєстрований цей Міжнародний антифашистський комітет, яким документом засвідчується його правовий статус?

У чиїх інтересах конкретно подано позов: в інтересах фізичних чи юридичних осіб? А якщо в інтересах громадян, то яких конкретно? Може, народу? Де відповідні доручення?

Із формулювання позову: «Про припинення порушень Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» не видно предмету цивільного спору.

Отже, суд мав дослідити, чи належним позивачем є Міжнародний антифашистський комітет. Якщо позивач є неналежним (офіційно визнаною організацією), не виступає від імені конкретних суб’єктів права і не відомо, в чиїх інтересах він подав позов, справа в суді не може розглядатися.

Друге питання, яке, на мою думку, не дослідив суд, — це питання про порушення Закону України «Про інформацію» (ст. 46) та Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (ст. 3). У цих законах ідеться про те, що друковані засоби масової інформації в Україні не можуть бути використані для розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі. Але дія цих законів не розповсюджується на боротьбу політичних ідеологій. Із матеріалів суду не видно, чи вивчив і чи встановив суд, що в статтях професора В. Яременка «Міф про український антисемітизм» та «Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів» ідеться про релігійну, расову або національну ворожнечу одного народу з іншим, чи про боротьбу з політичною ідеологією, яка уособлює в собі саме расистські, націоналістичні та релігійні твердження, що загрожують політичним, економічним, релігійним, національним, соціальним та іншим інтересам окремих громадян, їх об’єднанням, держави в цілому. В статтях професора В. Яременка чітко вказано адресат спрямованості його критики — сіонізм. Не іудаїзм, не євреї, як народ, не семітизм, як расова приналежність, а сіонізм, як політична організація і політична ідеологія. Зокрема, в статті «Міф про український антисемітизм» прямо сказано: «Держава Україна підтримує і надалі мусить підтримувати розвиток самобутньої єврейської культури, освіти, преси, підтримувати культурологічні громадські організації євреїв, як і кожної нацменшини на теренах держави. Але держава і громадськість мусять реґламентувати масове проникнення особливо небезпечного сіоністського елементу в органи верховної влади, у фінансову сферу держави і в засоби масової інформації».

У статті «Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів» професор В. Яременко прямо вказує: «Йдеться не про євреїв взагалі, а про тих далеко не поодиноких носіїв і репрезентантів міжнародного сіонізму, які, країна за країною, захоплюють усі важелі державного управління, щоб домогтися світового панування».

Стаття закінчується закликом: «Отже, пильнуймо: проти України сіонізм». На сьогодні сіонізм — це визнана у всьому світі, загальновідома політична ідеологія.

У цій політичній ідеології дуже тісно переплелися політичні ідеї, цілі, методи, програмні установки з релігійними, національними і расовими елементами. А тому, на перший погляд, людям, мало обізнаним з історією і сутністю сіонізму, часто здається, що критика сіонізму як політичної ідеології є критикою релігійної чи національної сутності євреїв. Сіоністи таку критику завжди оголошують антисемітизмом, приховуючи у такий спосіб свою політичну сутність.

30-та сесія Генеральної Асамблеї ООН (листопад 1975 р.) кваліфікувала сіонізм як форму расизму і расової дискримінації. Пізніше цю резолюцію ООН скасувала. Наполягання позивачів на тому, що в статтях професора В. Яременка є місце для розпалювання національної чи релігійної ворожнечі, не має підстав. Ідеться про критику сіонізму, як політичної ідеології, а це до законів України про інформацію і пресу не має жодного стосунку. Якби в статтях професора В. Яременка мова йшла про заклики до повалення конституційного ладу чи порушення територіальної цілісності України, чи пропаганди війни, насильства, жорстокості, тоді політична ідеологія потрапила б під дію цих законів. А критика сіонізму як політичної ідеології не може розглядатись як розпалювання расової, національної чи релігійної ворожнечі. Не треба плутати політичну ідеологію, хоч би в які одежі вона не наряджалася, з релігійною чи національною. Це цілком різні сфери суспільного життя. Критика політичних доктрин не підпадає під дію тих законів, на які посилаються позивачі і рішення Шевченківського суду м. Києва. Суд також не відповів на запитання, як відрізнити критику релігії і націоналізму від розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі. Немає в судовому рішенні і чітко визначеного поняття, що таке «розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі». А якщо немає критеріїв, то як можна судити, визначатися з законністю і справедливістю.

У суді не досліджено і в рішенні чомусь не відображено факт про те, що в статтях професора В. Яременка постійно наголошується на необхідності діалогу і дружби між євреями, як національною меншиною, і українцями, як титульною нацією.

Так, у статті «Міф про український антисемітизм» говориться: «... українська інтелігенція однозначно проти антисемітизму, за співробітництво з єврейськими громадськими організаціями, за відродження єврейської культури, але не за рахунок української». Що тут нового? Всі політичні організації в Україні підконтрольні правовому і державному регулюванню.

Хіба для сіоністів має бути виняток? У статті «Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів» професор В. Яременко пише: «Хай поодинокі, але лунали з українського боку заклики: давайте сядемо за круглий стіл і поміркуємо разом, як нам жити». «Мені імпонує, що єврей за будь-яких обставин залишається євреєм без огляду на те, якою мовою він говорить, в якій державі живе, і, навіть, якому богові молиться».

«Ми приречені вже історією жити поруч і взаємно шукати прийнятних форм співжиття і діалогу двох культур». «Ми закликаємо до наукового вивчення складних питань українсько-єврейських відносин»... Де тут розпалювання національної чи релігійної ворожнечі? Заклик до діалогу, заклик до чесного відкритого співжиття рефреном проходить через статті професора В. Яременка, але суд чомусь не звернув на це жодної уваги і не дав потрібної оцінки. Із змісту судового рішення складається враження, що суддя знайомилася тільки з матеріалами позивачів, а матеріали відповідачів не брала до уваги.

Виходячи з рішення суд приділив увагу дослідженню достовірності конкретних фактів і положень, викладених у статтях професора В. Яременка. Але ці дослідження суду, з огляду на його рішення, не базуються на документах, на експертних оцінках, на офіційних заявах чи висновках державних органів. В основному суддя повірила свідченням свідка Йонто Хайншум, «який є рабином, викладачем Всеукраїнської єврейської духовної академії». Безперечно, треба поважати священиків усіх конфесій, але в суді вони не намісники Бога, а звичайні свідки, і їх свідчення треба перевіряти експертизами науковців і державних органів.

Наприклад, свідчення Йонто Хайншум про те, що Хабад «є ні в якому разі не воєнізованим угрупуванням, а є релігійна течія»... цілком задовольнило суддю, хоча при цьому не було висновку з боку Служби безпеки України та Генеральної прокуратури.

Нема сумніву, що за кожним пунктом звинувачень, які викладені в позовній заяві, мають бути висновки експертиз, державних органів, офіційних релігійних організацій, науковців. Тому, мені здається, рішення суду з конкретних звинувачень потребує нового розгляду або повернення позову без розгляду, зважаючи на те, чи є належним чи неналежним позивач, що критика політичної ідеології не підпадає під дію законів України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» та «Про інформацію».

Як на мене, суд не дав належної оцінки і тому факту, що статті професора В. Яременка були надруковані в газеті «Сільські вісті» в порядку реклами, про що свідчить гарантійний лист, банківські платіжки. В рішенні суду сказано: «В даному випадку суд не встановив, що статті В. Яременка, які є предметом спору, надруковані в газеті на засадах реклами. Для такого висновку не встановлено ніяких підстав». А як же бути з гарантійним листом і платіжками? Хіба це не підстави для висновку, що статті надруковані на засадах реклами?

Рішення суду викликає ще дуже багато запитань з підстав і матеріального, і процесуального права. Я сосбисто вважаю, що рішення суду не побудовано на глибокому вивченні фактичних обставин справи, не знайдено зв’язок між фактичними обставинами справи і відповідним законодавством, не дано правової оцінки учасникам процесу і конкретним документам, які мають місце у справі. Суд не підтвердив чи не спростував жодного положення справи, посилаючись на офіційні експертні оцінки, чи висновки державних органів, чи наукових організацій та вчених. А тому рішення суду не переконує в його законності, об’єктивності і справедливості.

Це рішення може стати не лише сенсацією в політичному житті України, а й засобом загострення тих політичних проблем, які притаманні сучасній ринковій Україні. Мені здається, якщо таке рішення суду набере чинності, то настане доба інквізиції, в якій політичні дискусії підмінятимуть судовими процесами про розпалювання національної і релігійної ворожнечі. Це неприпустимо. Адже, якщо виходити з рішення суду, то треба заборонити друкувати і вилучити надруковані твори багатьох митців України, зокрема, такі твори Т. Шевченка як «Тарасова ніч», «Швачка», «Гайдамаки», «У Вільні, городі преславнім», «Сон», «Лілея», «Розрита могила», «Сова», «Неофіти», «І виріс я на чужині», «Відьма» та інші.

Є підстави думати, що цього не станеться. Судовий процес і судовий розгляд ще не закінчився і сподіватимемося, що суд виявить принциповість і неупередженість і прийме рішення, яке відповідає засадам правосуддя, фактичним обставинам справи і законодавству України.