Це фраза однієї енергійної одеситки, котра голосно скаржилася біля входу до столичного Центрального залізничного вокзалу оторопілому юнакові на те, що вже третю ніч проводить тут.

Кому місце біля військової каси?

Перший поверх. Зала чекання. Північ. Різкий контраст строкатої розмаїтості бару, розташованого по центру, і сонною сірою масою людей. Тепло. Сплячих — відсотків 80, інші дрімають. Місця всі без винятку зайняті. Тиша.

Тільки в куточку гуде купка чоловіків. Сидять навпочіпки, посередині на газетці сало, домашня ковбаса, розламаний буханець хліба і дещо у пляшці з-під оцту для зігріву. Далі під віконцем каси на газетках хлопчина намагається заснути. Під іншими віконцями також сплять. Тільки біля цілодобової військової каси вакантне місце.

Бабуся, котра страждає від безсоння, не відпускаючи «кравчучку», щось монотонно шепоче. З’ясовується, не бачить майже, то їй біля каси продиктували час відправлення потяга, номер вагона і місце — от і повторює тихенько, щоб не забути. А то чого потім марно сплячих людей розпитуваннями турбувати.

Ніхто нічого не читає. Палити теж практично не виходять — місце займуть, а сваритися безглуздо. Біля самого виходу довгобородий дід з королівською поставою проводжає колючим поглядом.

Де талант застосувати?

Для когось вокзал — спогади про старе добре життя. Як, наприклад, для екс-«наперсточника» і «лохотронця» Льохи, афериста невизначеного віку, який спився і тепер проводить вечори за пляшкою дешевої горілки. Але все-таки на «рідному» вокзалі.

— Ти на мене так не дивись, я раніше красень був. Дівки біля мене днями юрбилися. Захоплено витріщалися, як я народ на гроші розводжу. Знали, Льоха потім усіх у ресторані пригощає. Акторів своїх тримав, платив їм щедро, коли лохів уміло залучали. Золоті часи були! Грошей — неміряно мав. А зараз нема де талант застосувати...

— Де ж це «неміряно» тепер? — запитую.

— Чого вз’їлася? Та я, бувало, міг на денний дохід до Москви на два дні «забуритися» і гуляти по-багатому. Шмотки дорогі фемінам своїм купував. Одного перекупника якось на чотири штуки «зелених» розвів. Він по товар їхав. Ну ти скажи, хіба не лох? Це люди, які самі хочуть гострих відчуттів. Це наче фільми жахів для розрядки дивитися. Їх коли взуєш, вони потім про всі свої проблеми забувають. Чим не розрядка? А жаліти їх не можна. Я якось одну бабку пожалів, гроші повернув, то потім тиждень працювати нормально не міг.

Куди дітися з 2-ї до 4-ї?

Другий поверх. Платна зала. Вхід чотири гривні. Замість незручних залізних крісел зручні дерев’яні. Людей мало. Сплять. Тільки дві бабусі тихо щебечуть про щось безтурботно. Говіркі. Одна з них не киянка, їде в Кишинів, треба в Києві півночі перечекати. То вона свою подругу викликала на вокзал... погомоніти (сто років не бачилися)!

Найреспектабельніша зала. Десять гривень. Дорогі дивани. Фонтан. Майже порожньо.

У довгій безплатній залі з виходами на перони холоднувато. Одразу біля вікна бомж жіночого роду в обпісяних гетрах і одному тапочку старанно зачісується. У радіусі десяти метрів — нікого. У залі десь на рівні четвертого перону галас — циганська родина з’ясовує стосунки. За всіма правилами — з лементом, потиличниками дітям тощо. Але ніхто не обурюється, навіть не дивиться в їхній бік. Чоловік у сусідньому ряду тільки озирнувся на них — і професійна звичка дітвори спрацювала. Ось циганчата вже взяли в облогу невдаху благаннями-вимогами про гроші.

Повертаюся на перший поверх. За десять хвилин друга. В уже згаданій величезній теплій залі пробудження сонного царства. Натовп людей — розхристаних, заспаних, з виразом образи і приреченості на обличчях — неохоче випливає з розчинених дверей, їх підганяють охорона і жваві прибиральниці, що почали роботу. З 2-ї до 4-ї залу зачинено на прибирання. Сусідня відчиняється о 6-й ранку(!?). Ось і розходяться всі, хто куди, хоча місць на другому поверсі теж уже немає. На найближчі дві години ці люди — неприкаяні. Кілька бабусь з важкими сумками та дід з колючим поглядом (як з’ясувалося, без ноги) сіли просто на східцях.

Що поїсти?

А підкріпитися людині, котра не звикла до столичних цін, тут, прямо скажемо, задорого. Найдешевший бутерброд — з рідним чорним хлібом і салом, не по-рідному нарізаним напівпрозорими скибочками, — 1,20 грн. Далі бутерброд з натяком на оселедець — 1,50 грн., з ковбасою чи м’ясом —2—2,20 (причому на першому поверсі вони напівзасохлі, на другому — трохи свіжіші), а щось істотніше — до 10 грн.

До речі, в буфеті на Південному вокзалі і ціни нижчі, і товар свіжий, але людей чомусь майже немає.

У барі платної десятигривневої зали асортимент геть інший: замість біляшів бутерброди з ікрою, різноманітне печиво, 50-грамові пляшечки із заморськими текілою і віскі (за ціною від 50 до 80 грн. за штуку!). Є і на розлив, а «мерзавчики» — мабуть, для недовірливих.

Про це місце знято багато фільмів і написано чимало книжок. Для когось це — перевалочний пункт, для когось — тимчасовий притулок. А можливо, відправна точка для початку нового життя.