Хто замовник провокації?

— Поки що ніхто з фахівців ні в Україні, ні в США, ні в Росії ще не сказав чогось іншого, крім того, що це провокація. Можливо, вона пов’язана з політичним, безпековим, економічним чинником або з комбінацією їх усіх. Мета публікації залежить від інтересів її замовників. Якщо вони діють у сфері безпеки, то це може бути пов’язано з якимось шантажем або провокацією певної дискусії, під час якої необхідно отримати додаткову інформацію. Це може бути і суто політична провокація — спроба привернути увагу до процесів, які відбуваються в Україні. Або, навпаки, — відволікти увагу від якихось процесів, про котрі ми навіть не здогадуємося. Це може бути й економічний чинник, намір створити негативний імідж Україні, яка намагається встановити свої економічні інтереси в Іраку і посилити їх на Близькому Сході. Що саме криється за публікацією, сказати важко.

— Перше, що впадає у вічі: всі подібні заходи і акції пов’язані з виборчою кампанією 2004 року. Поза всяким сумнівом, такого роду інформаційно-політичні провокації, а інакше це ніяк не назвеш, пов’язані з довготривалими стратегіями. І це тільки перший крок. По-друге, і це дуже серйозно, Україна, на жаль, стала майданчиком для жорстких геополітичних зіткнень між Заходом і Сходом. Ніколи зовнішні чинники і геополітичні актори так безпосередньо не втручалися у внутрішньополітичне життя України, як нині. Ось і остання публікація свідчить, що наші друзі і наші вороги за рубежем відіграють надто активну роль у тому, що відбувається в країні.

І третій чинник. Відсутність єдиної політичної еліти, яка, звісно, ніколи не дозволила б, щоб з країною так обходилися. Саме тому й можливі подібного роду операції. Тобто, якби в нас була єдина політична і економічна еліта, то, звичайно, така акція моментально викликала б реакцію. А що Україна в цьому сенсі тільки стає на ноги, то, звісно, Захід знає, що відповіді не буде.

— Звідки беруться такі безпідставні претензії до України: з-за кордону чи все-таки вони інспіровані деякими силами всередині країни? Це питання залишається відкритим. Я припускаю: цілком можливо, що певні сили в Україні, яким не подобається зближення країни із Заходом, могли запустити таку неправдиву чутку, щоб іще більше загострити наявні протиріччя. Водночас Україна справді дедалі більше стає ізгоєм, об’єктом постійних претензій, скажімо, з боку ПАРЄ або інших демократичних організацій. І слід зауважити, що претензії часто справедливі. Водночас вона — зручний об’єкт для критики. Бо Білорусь — це зовсім безнадійний варіант. Росію зачіпати не можна: вона велика і має ядерну зброю. Азербайджан не чіпають, бо там нафта... Але чи можна сказати, що Україна стала світовим «пугалом»? Навряд чи. Хоча б тому, що Україну взагалі досі за межами Європи мало знають.

— З 1992 року таких статей вже було не один десяток. Це, звісно, пов’язано і з внутрішньою ситуацією в країні. Але абсолютно очевидно й інше: Україна для когось — конкурент, і не для всіх бажано, щоб вона була присутня на військових ринках. У даному разі це ринок відбудови Іраку. Там є багатомільярдні контракти. Деякі вже підписано, деякі — ще ні. Буде ще друга хвиля, коли контракти розподілятиме вже іракський уряд. І якщо на першому етапі все залежить від доброї волі Сполучених Штатів, то на другому —Бог його знає, які чинники відіграватимуть головну роль. А якщо створити Україні поганий імідж, то вона, очевидно, від цього не виграє. І подібні публікації вже не раз з’являлися перед прийняттям важливих для України рішень, впливаючи на їх результат.

Щодо фактів, наведених у статті, то, звісно, ніхто не може гарантувати, що в Україні не було дядька чи тітки, які заявили б, що вони мають танк, ракету, ядерну зброю і готові її продати. Такі люди є в будь-якій державі. В це я можу повірити. Але я ніколи не повірю, що якась компанія, котра справді мала в своєму розпорядженні зброю, могла б продати її тишком-нишком, щоб це не було відстежено. Навіть якщо не зважати на представників Росії, котрі запевняють, що абсолютно всю ядерну зброю було вивезено з України до Росії, завжди можна бути впевненим: за будь-яким пересуванням ядерних матеріалів через кордони йде надзвичайно серйозний моніторинг. Якби раптом це сталося, мені навіть важко уявити, який був би тиск з боку Сполучених Штатів.

— Одне можу сказати: «Аль-Хаят» — не бульварний листок, а дуже серйозна і впливова арабомовна газета. Я не можу відповідати за чесність журналістів, але цілком припускаю, що в їхні руки потрапив якийсь фактичний матеріал. Щодо пошуку негатива стосовно України або інших країн колишнього СРСР, тут вибудовується цілий ряд, у якому Україна нічим не вирізняється. Підозра в тому, що Радянський Союз з моменту розвалу є потенційним джерелом нелегального експорту ядерних і загалом військових технологій залишилася. Певною мірою її «підігріли» горезвісні плівки Мельниченка. Створено якийсь стереотип, котрого важко позбутися. Я не думаю, що є якась міжнародна антиукраїнська змова або ще щось на кшталт цього. Гадаю, будь-якому журналістові, котрий хоче одержати гонорар за статтю, цікаво написати щось неабияке. А от хто йому підкинув матеріал — це, справді, питання. І коли нам як простим спостерігачам поки що незрозуміло, на чому ґрунтувалася публікація «Аль-Хаят», то українській владі це має бути цілком зрозуміло. Бо для української влади аж ніяк не проблема з’ясувати, а що там було насправді. І, якщо знадобився, всі ці фактичні відомості можна пред’явити на суд міжнародної громадськості.

Вельми аналогічна тема — про продаж пакистанським ученим ядерних технологій до Лівії та Північної Кореї — нині лунає в Ісламабаді. Там без реального розслідування із залученням міжнародних експертів скандал навряд чи буде закрито. На щастя, Україну в світовій дискусії не обговорюють на тому рівні, на якому обговорюють тепер Пакистан.