„Важко сказати, хто все це міг би витримати..."

Ще в ті часи, коли Михайло Слабошпицький був активним молодим критиком, чий зіркий талант у літературі було швидко помічено, ми з ним не раз вели розмову про жанр біографії. Не можна сказати, що в українській літературі художньо-біографічна проза не мала достатнього розвитку, радше навпаки: у 60-ті, у другій половині 70-х, у 80-ті роки і в інші періоди творчості книжки, в центрі яких були життя, творчий шлях відомих людей, переважно письменників, митців, з'являлися систематично.

Якщо з приводу чогось ми й бідкалися в тих наших розмовах, то це щодо того, яке незмірне багатство для письменників-"біографів" криється в різних архівах і спецсховах, скільки драматичних і трагічних доль, на які так сумно щедра українська історія, чекають на своє справді високохудожнє — в рівень з талантами самих "об'єктів зображення" — розкриття.

Мріялося тоді про сплав доброї, справжньої прози і живого аналітичного, вдумливого літературознавства. Гадаю, такі задуми виношували багато письменників-літературознавців (свого часу й мені хотілося апробувати цей жанр), а Михайло Слабошпицький зреалізував актуальну для письменства ідею такого жанру. Він знайшов себе і щасливо розкрився у ньому.

Спочатку були "Літературні профілі" (1984), в яких ще домінував, цілком природно, критик і літературознавець, але вже заявляла про себе й схильність до життєписного жанру. Потім, через рік, творчий вибух, якщо можна так висловитися, — роман-есе "Марія Башкирцева". 

Далі — ще цілий ряд розвідок портретного характеру, серед яких легко й прозоро написана книжка про українця-мільйонера з Канади, відомого мецената, людину великої душі Петра Яцика "Українець, який відмовився бути бідним".

Новий документально-біографічний роман М.Слабошпицького "Поет із пекла" (вид-во "Ярославів вал", 2003 р.) — ще один творчий успіх.

У розповіді про "самітника, складного в стосунках із людьми, похмурого, відлюдькуватого й конфліктного чоловіка", яким був, за загальним визнанням, Тодось Осьмачка, й контекст, здавалось би, мав бути досить розрідженим, це тло — малолюдним. Але в тому й удалий хід автора книжки, що його Осьмачка постає на перехресті безлічі різноманітних зв'язків — життєвих, особистісних, творчих, солідарних і контроверсійних, виразних, документально засвідчених і віддалених на рівні перегуків, настроїв і мотивів, чи взагалі прокреслених самим автором між різними художніми світами. Книжка, крім того, насичена і реаліями, фактами, деталями контексту літературного і суспільного життя. Кожен період — бурхливі, багаті на творчі спалахи 20-ті роки, макабричні роки тоталітарної згуби, війна й повоєння — поневіряння героя в Європі, Америці — має свій колорит, свою барву, свої проблеми, які терзали душу Осьмачки, який постійно тікав од них.

Автор книжки докладно представляє оточення, щоразу нове, — літературний світ, родичі, земляки, жінки (так і називається окремий розділ). Окупований німцями Львів, що "став літературною столицею України", зустрічі з Є. Маланюком, Оленою Телігою, У.Самчуком, М.Орестом; Осьмачка читає передусім "Думу про Зінька Самгородського" "насторожений і напружений", відсторонений від аудиторії, а проте "над болем і безнадією, що жили в його душі, поінколи брала гору та сила, на якій усе-таки тримається світ, та незрозуміла енергія, яка й живить життя. Потім — Німеччина, Авсбург, МУР ("Мистецький український рух"), нове оточення (Ю. Шерех, Г. Костюк, В. Державин, Ю. Клен, В. Барка), прийняття й неприйняття, високі оцінки творів ("Поет", "Старший боярин") і нерозуміння.

Усі розповіді про життя поета, яке увібрало в себе стільки злигоднів і болю, ніби за десятки мученицьких життів, індивідуалізоване змалювання довколишнього літературного світу, характеристики різних літературних осередків, загальний образ тої чи тої доби і т.ін. — у книжці постають (це основний її змістовий шар) передовсім через і завдяки художнім творам Осьмачки.

М. Слабошпицький талановито (тут його досвід критика проявився повною мірою) ув'язав, переплів, поставив у логічну й тісну залежність творчість письменника (більше поезію), його життя і "дух часу". Для цього в автора є підставові обґрунтування: "...В Осьмачки чи не кожен рядок — особистий. Майже за кожним стоїть або буквальний епізод з його життєвої біографії, або та подія, яка вписувалася в історію українського народу, також відбита з відліком його особистої до неї причетності". Або ще: "Це рідко буває, щоб автор і його твори були справді подібні одне до одного (йдеться про "звивистий, гостро перипетійний" шлях до читача творів Осьмачки. — ДДЛ але саме так у цьому випадку". "Зчаста він починає малювати широку епічну картину реальності, але майже неодмінно увага його сконцентровується на похмурому ландшафті власної душі, на який лягають зловісні відблиски апокаліпсичних заграв".

 У конкретному аналізі багатьох окремих творів Т. Осьмачки, його "Думи про Зінька Самгородського", поеми "Поет", "Старшого боярина", "Плану до двору", "Ротонди душогубців", збірки "Сучасникам" та ін. знаходимо у книжці чимало справжніх "мікровідкриттів". І в цьому допомагають йому, крім значного фахового досвіду, і... вміння образно, поетично висловити думку. Тактовно, а водночас і не роблячи "паузи умовчання", М.Слабошпицький висвітлює те, що в багатьох спогадах називається "психічним розладом", "душевною хворобою", станом психічного пригнічення, особливо в останні роки, коли його "дикий азарт всезаперечення і всеперекреслювання" спалахує вже мовби за інерцією, коли в ньому, за словами автора книжки, "поселявся страх, який і донищував цей міцний від природи організм". Так, це була хвороба. Але не розуму і навіть не психіки, а — душі, яка зболіла й виснажилася...

Осьмачка був не схожий ні на кого — ні в творчості, ні в світосприйманні, ні в особистому житті. Він не тільки не вмів пристосовуватися, а й взагалі не зважав на сторонні око і думку. Уже відомий письменник, принаймні в еміграційному колі, видатний поет, він миє зал і коридори залізничної станції у Пенсільванії, потім раптово кидає все, нікому нічого не сказавши, рушає до Нью-Йорка і береться мити посуд в ресторані... А то — у якоїсь американської вдовиці косить сіно.

Так — і в творах своїх.

Погодьмося з автором роману-біографії: "Він був один такий. Його шляхом не пішов ніхто. Він не мав ні послідовників, ні учнів. Важко сказати, хто все це міг би витримати".

Чекатимемо перевидань і високих премій — ця талановита книжка їх безумовно заслуговує.