Десять років тому тодішній глава держави Леонід Кравчук запропонував парламенту прийняти закон про владу. Законопроект передбачав перехід до парламентсько-президентської республіки. Президента України наділяли представницькими функціями, а виконавчу владу закріплювали за Кабінетом Міністрів з посиленням ролі Верховної Ради. Однак Леоніда Кравчука запідозрили у тому, що він прагне відмінити президентські вибори, призначені на червень, і законопроект було відхилено. Цікаво, що найбільшими опонентами тодішнього глави держави стали представники національно-демократичних сил.
А вже наступного року була укладена Конституційна угода, за допомогою якої сформовано президентську вертикаль, закріплену згодом в Основному Законі нашої держави. Відтоді опозиція і «воює» з «правлячим режимом». Щоправда, не вельми поспішаючи змінювати «правила гри» в очікуванні цьогорічних президентських виборів. Як казали класики: історія повторюється... Проте минулого тижня всі плани «Нашої України» і Блоку Юлії Тимошенко полетіли шкереберть.
Лебідь, рак і щука
Як і прогнозувала наша газета, фракція Соціалістичної партії на позачерговій сесії підтримала запропоновані зміни до Основного Закону країни. Передусім тому, що й більшість вирішила піти на компроміс, аби не ускладнювати роботу вищого законодавчого органу. Подальша доля політичної реформи відтепер залежить від одного: чи зуміють більшість і конструктивна опозиція виробити політичну угоду, яка закріпить досягнутий компроміс.
Водночас можна стверджувати, що в опозиції настали нелегкі дні. Правда, сьогодні йдеться уже не про «четвірку», а лишень про «трійку». Скажімо, координатор блоку «Наша Україна» Петро Порошенко наголошує, що переговори і консультації у такому форматі тривають. А Юлія Тимошенко у Тернополі висловила впевненість у тому, що «єдність опозиційної трійки» буде відновлено. Однак є підозра, що все-таки шляхи соціалістів і «двійки» з наближенням президентських виборів дедалі більше розходитимуться. І для такого твердження є всі підстави.
Зокрема, частина соціалістів, які визначають партійну лінію, продовжують переконувати, що найоптимальнішим варіантом для опозиціонерів могло бути висунення Олександра Мороза «єдиним кандидатом» на посаду глави держави. На їхню думку, лише лідер СПУ може об’єднати і лівий, і правий протестний електорат. Натомість, вважають вони, у Віктора Ющенка надто мало шансів для успіху у жовтні нинішнього року.
Отож не дивно, що врешті-решт цього року може повторитися історія «канівської четвірки».
З другого боку, проблеми починають наростати у блоці «Наша Україна». Минулого тижня призупинили своє членство у фракції народні депутати Олександр Омельченко та Юрій Артеменко. Заяву про вихід з «Нашої України» написав Тарас Чорновіл. Зрозуміло, у кожного з народних обранців свої мотиви для такого кроку. Однак, на нашу думку, це лише «перші ластівки». Що більше «Наша Україна» зазнаватиме тактичних поразок через непродумані кроки аналітиків, то рідшими ставатимуть її лави.
І один у полі воїн
Сьогодні можна стверджувати: парламентська більшість зуміла переграти своїх опонентів і продемонструвала прагнення до компромісу, до конструктивної роботи. Передусім їй вдалося забути про амбіції своїх лідерів і піти на умови, запропоновані соціалістами. Зокрема, щодо способу обрання Президента країни і збереження статусу для суддів.
Безумовно, найбільший внесок у розблокування роботи парламенту зробив Голова Верховної Ради Володимир Литвин. Саме його позиція переконала більшість у необхідності прислухатися до думки опонентів. Володимир Литвин проденстрував на практиці, що політика — не лише концентрований вираз економіки, а й водночас мистецтво компромісу. Понад те, фактично після того, як блок «За єдину Україну!» розбігся по партійних квартирах, глава парламенту самотужки зумів об’єднати довкола себе не тільки більшість. Власне, Володимир Литвин показав себе зрілим політиком, здатним розв’язувати складні проблеми. Завдяки цьому політична реформа отримала фактично друге дихання. І сьогодні навіть найбільші скептики уже не ставлять під сумнів її проведення.
Водночас реалізація політичної реформи може стати каталізатором розпаду ще однієї мегафракції у парламенті — «Нашої України». Адже центр політичної ваги після конституційної реформи переміститься у стіни Верховної Ради. Відтак частина «нашоукраїнців», які розраховували після президентських виборів і обійняти посади в уряді, і стати на чолі областей, може покинути табір прихильників Віктора Ющенка. Отож останньому буде дедалі важче претендувати на збереження свого високого рейтингу, а отже — і на перемогу на президентських перегонах.
Замість післямови
Схоже, політики національно-демократичного крила так і не навчилися робити висновки зі своїх прорахунків і поразок. Вони раз у раз наступають на одні й ті самі граблі, постійно борються з вітряками. Проте, на відміну від Дон Кіхота, вони знають, чого хочуть. Знають про це і їхні опоненти.
З іншого боку, борючись з «авторитарним режимом», опозиція прагне «законсервувати» наявну модель влади, хоча демократія характеризується не тільки виборністю парламенту, а і його розширеними повноваженнями. У жодній розвиненій країні світу не робиться ставка на «доброго царя». Мало того, демократія починається там, де обирають і органи місцевої влади. Саме місцева влада, а не Парламентська Рада Європи, і забезпечує прозорість виборів, зокрема і глави держави. Усе інше — від лукавого. А задля цього і потрібна політична реформа. Хто не розуміє цього, той і програватиме постійно своїм опонентам не тільки битви, а й локальні сутички.
