А все-таки любов прилітає вчасно і надовго — допоки ми готові приймати її у своєму Домі! Телефонний дзвінок нашої читачки — Євгенії Миколаївни зі Львова — застав мене за письмовим столом. А отож спонукав до оптимістичних акцентів у не надто радісних нотатках — про візити «білої пані». Тої самої, котру ми не кличемо в гості, але вона приходить, щоб перекроїти спосіб мислення живих...
Любов прилітає вчасно
Пані Євгенія — пенсіонерка. Вона передплатила газету на 2004 рік і дуже уважно читає всі матеріали, а надто — бліцопитування під рубрикою «Що вас сьогодні хвилює найбільше?». Прочитала якось про дев’ятикласника Андрія із Чорткова на Тернопільщині. Той голодує разом із молодшим братом, бо тато помер, а мати подалася в далекі світи.
— Я хочу йому написати, а може, й допомогти...
Дізнаюся у своєї колеги Любові Левицької адресу хлопців із Чорткова, телефоную до Євгенії Миколаївни. Вона радіє так, наче виграла приз, докладно перепитує і записує. І чим пані літнього віку допоможе хлопцям? Може, викроїть із своєї пенсії дещицю на печиво і шоколадку? Стоп! Не в цьому річ. Після розмови відчуваю, як огортає мене тепла хвиля. Я вже знаю, що пані Євгенія надішле із Львова до Чорткова промінчик щирої любові. А цей хліб насущний — найдорожчий ...
Направду, любов прилітає вчасно. Спочатку хлопчина знаходить мою колегу із Тернополя Любов Левицьку, бо шукає допомоги для хворого братика. Любов Левицька надсилає рядки його сповіді до газети. Згодом львівська читачка розпочинає пошуки невідомого Андрійка: пише листа до «Голосу України» з проханням надіслати його адресу, знаходить за телефонною довідкою львівський корпункт. Одне слово, усе складається майже так, як запевняє Пауло Коельо: « Якщо дуже чогось хочеш, увесь світ прийде тобі на поміч...»
Блискавка
Тепер маю мужність навіть усміхнутися до «білої пані». Чому б ні? Ще від початку минулого століття у нашій родині із уст в уста передавали таку бувальщину. Прадід Микита дуже боявся блискавки. Казав до рідних і близьких: «Боюся не смерті від блискавки, а того, що мене можуть закопати... живим». Якось недільного дня він повертався із церкви разом із прабабусею, а поряд проїжджала панська карета. Прадід знімає капелюха, вітаючись, і... блискавка (вона взялася невідь-звідки, бо тільки-но захмарилося) поцілює в капелюха та його господаря. Мій дід — Василь Микитович — був тоді на фронтах Першої світової війни. Прибув додому аж за тиждень. Батька вже поховали. А раптом все-таки... живим? Цей сумнів до кінця життя терзав мого діда. Бувальщина багато років поспіль не давала мені спокою, аж поки свідомість не поцілила «блискавка» здогадки: страх притягує «білу пані», мов магніт. Не бійся! Вважають, що так звучить одинадцята заповідь, яку церква чомусь замовчує. Можливо, ми ще не готові не боятися?
Той, хто пережив тисячу смертей
Нещодавно познайомилася на курсах польської мови із лікарем-гематологом, кандидатом медичних наук Юрієм Каролем. Чи не єдиний із усієї нашої групи вікового діапазону від 16 до 50 з гаком років він завжди приходив на заняття із позитивним зарядом, незмінною усмішкою, жартом. Навіть із домашніх завдань робив, бувало, веселі приколи. Іноді його очі були якісь... затуманені. Він кидав репліки — не до нас, а кудись у простір: «Сьогодні померла 18-літня дівчина, така гарна... Минулої ночі помирав хлопець. Впадав у забуття, а мати кричала: «Повернись!» Він кілька разів розплющував очі і казав: «Навіщо ти мене повертаєш, там так добре...» Протягом кількох годин наші медсестри і лікарі бачили на стіні тінь, схожу на людський силует...»
За десять років професійної діяльності 36-річний лікар-гематолог Юрій Кароль пережив... тисячу смертей пацієнтів лікарні. Ще на початку кар’єри він лікував підлітка. Хлопчик згасав тихо — відвернувся до стіни, ні з ким не розмовляв.
— Я збирався у відпустку і мовив до нього бадьоро: тримайся, я повернуся за місяць і ми продовжимо працювати з тобою, — ділився пан Юрій. — Хлопчик повернувся до мене обличчям, уважно подивився і відповів: «Бажаю вам, Юрію Степановичу, гарного відпочинку». Пригадую, я вийшов тоді в коридор і... заплакав. Хлопчина помер наступного дня. Тепер уже не плачу. Коли хтось із колег нарікає, що гаманець викрали чи машину побили, чи вдома якісь неприємності, наша пані професор всі прикрі випадки життя коментує одною короткою фразою: «То не біда, то не гострий лейкоз». Пацієнти вчать нас цінувати життя...
Луїза Хей: «Думки, котрі ми обираємо, — це пензлик, яким ми наносимо мазки на полотно свого життя»
Чи Юрій Кароль звик до візитів «білої пані»? Принаймні вони його не дивують, адже все відбувається згідно із діагнозом і перебігом невиліковної хвороби. Інше вражає.
— Я схиляю голову перед тими, хто не мириться із діагнозами. Коли не допомагають ліки, коли медицина безсила, вони шукають духовного зцілення, вдаються до якихось нетрадиційних методик і... живуть. Такі випадки бували в нашій практиці. Пояснити їх не можу.
Візитівки для живих
А може, не треба шукати пояснень? Зрештою «біла пані» залишає свої візитівки і для живих також. Я, було, образилася на неї. Ще б пак! За минулі півтора року вона п’ять разів навідувалася до нашої родини «передчасно». 23-річного Колю, племінника, ми ховали акурат на Святого Миколая, 19 грудня. Я дивилася на портрет усміхненого юнака на фотознімку й гнала від себе грішні думки, що приходили у відповідь на голосіння матері: «Чому? За що так рано?» Схоже, хлопець сам простелив дорогу килимами для «білої пані». Можливо, це сталося ще три роки тому, коли він поїхав на заробітки до Португалії? Там придбав на «легкі» гроші старого автомобіля, одразу ж розбив його й повернувся додому лікувати травму. Потому він не працював, чекав нової нагоди податися на заробітки. «Чого тут пацькати руки за копійки? Ось поїду...» Кажуть, Португалія «наздогнала» його крововиливом...
Квіти і гроші
Думаю собі, що «біла пані» приходить не лише з горем і відчаєм. Вона навідується і як моральний «асенізатор», що очищає нас від шламів егоцентризму. Ніколи не забуду трагічну загибель і проводи в останню путь композитора Ігоря Білозіра. Схоже, «біла пані» крутилася довкола нього задовго до трагічного випадку. На ювілейний авторський концерт композитор не зумів зібрати грошей. Від жодного із прихильників, зокрема і від земляка — високого посадовця із влади — не надійшло ані копійки. У місті вже були розклеєні афіші, але концерт так і не відбувся. А коли ховали Білозіра, стояла величезна черга до Галицького базару. Скільки грошей було витрачено тоді на квіти! Скільки концертів міг би провести на ті кошти Ігор Білозір! Похоронну процесію очолив той самий посадовець. Трагіфарс багатьом дав тоді нагоду порозмірковувати, покаятися...
Наступний випадок — досі на устах львів’ян. Громада остаточно розібралася у своєму виборі і зробила висновки після самоспалення викладача філософського факультету Львівського національного університету. То був СВІДОМИЙ протест проти свавілля влади. Чиновникам не вистачило мужності на каяття чи принаймні вибачення. Натомість вони пробували пояснити екстраординарний вчинок... психічним розладом. «Біла пані» мудро розставила акценти, а тому студенти по-філософськи осмислили все, що трапилося. Трагедія стала для них уроком номер один: честь і гідність, гарантоване Конституцією право на приватне життя треба боронити навіть найвищою ціною. І тоді вслід за «білою панею» прилітає Любов. Надовго. Допоки ми готові приймати її у своєму Домі...
Львів.
