Вони називали себе народом ішкуза. Вони вважали своїм пращуром Геракла, отже, вели свій рід від Зевса. Серед сучасників вони мали репутацію непереможних воїнів. Величні усипальниці-кургани їхніх царів дотепер вражають уяву своїми розмірами і по праву мають ім’я степових пірамід. В наукових працях і на древніх картах їх іменем наші землі називали аж до XVІІ століття. Древні греки захоплювалися їхньою природною простотою і жахалися їхнім похоронним обрядам. Елліни називали їх скіфами. Свою розповідь про них Геродот почав словами «Вони прийшли з глибин Азії». Продовжуючи традицію, закладену «батьком історії», ми розпочнемо свою розповідь про них тими самими словами. Отже...

«Вони прийшли з глибин Азії»

Найдавніші сліди іраномовного народу, що панував у причорноморських степах протягом п’яти століть, виявлено на Алтаї. До кінця VІІІ—початку VІІ століття до н. е. скіфи вже жили на Північному Кавказі — саме тут вони створили «царство Ішкуза». До цього часу належить початок їх експансії в Північне Причорномор’я, контрольоване войовничими кіммерійцями. Розроблена останніми тактика кавалерійської війни довгий час давала їм незаперечні переваги в сутичках з будь-яким супротивником, особливо тим, який бився піхотою. Триста років кіммерійські вершники наганяли страху на весь цивілізований світ від Персії до Піренеїв, від Месопотамії до Карпат. Скіфська кіннота ні в чому не поступалася супротивнику. Мало того, вона набула згодом одну дуже важливу перевагу. На відміну від кіммерійців, скіфи використовували металеві лускаті обладунки, що захищали не тільки вершника, а і його коня.

Озброєння і бойова тактика скіфів поєднали в собі всі досягнення військової науки, відомі до появи вогнепальної зброї. На півтори тисячі років раніше їм вдалося об’єднати переваги броньованої «лицарської» кінноти — важкі списи, довгі мечі, уперше застосовані кіммерійцями, зі стрілецькою міццю середньовічних монгольських лучників. Скіфський воїн був здатен за хвилину випустити до десятка стріл. Коли перша з них досягала мети, у польоті перебувало ще 5—6 смертоносних снарядів. А якщо врахувати, що сагайдак уміщував їх до сотні, то виходить, що мобільний загін міг без особливої для себе шкоди тримати супротивника під ураганним прицільним вогнем протягом десяти—п’ятнадцяти хвилин, завершивши за потреби розстріл нищівним лобовим ударом.

До того ж конструкція скіфських стріл не давала змоги витягти з тіла жертви дволопатевий з гачком, а потім і три-чотиригранний «бронебійний» наконечник, що заподіював пораненому додаткові страждання.

Скіфське військо складалося переважно з вершників — навіть у пізні, важкі для них часи співвідношення піхоти і кінноти становило 2:1. Порівняємо: в Олександра Македонського, воїнство якого дійшло до Індії, це співвідношення було 8:1.

Кіммерійцям, які раніше не знали поразок, залишалося або загинути в бою, або покинути свої землі, або здатися на милість переможця. Так і сталося. Частина народу відійшла на північ, де асимілювалася серед землеробського населення лісостепу, друга скорилася скіфам. Залишки «непримиренних» на чолі з аристократією поклали свої голови у двобої недалеко від Тирасполя, де їхні кургани можна бачити і сьогодні.

Після захоплення понтійських (нині — українських) степів найвойовничіші клани, окрилені успіхом, кинулися на Схід, через Кавказ, зваблені казковими багатствами держав Передньої Азії. Під їхнім нестримним натиском пали Урарту, Мідія. Кілька десятків років скіфи правили в цьому регіоні. Правління їх, що тривало 28 років, звелося до грабежу і насильства. Спроби воєнного опору прибульцям довгий час успіху не мали. Кінець агресії вдалося покласти лише підступністю. Мідійський цар Кіаксар, запросивши весь цвіт скіфського воїнства на свято, просто знищив «дорогих гостей» під час бенкету.

Позбавлене проводирів військо, обтяжене трофеями, у тому числі величезною кількістю золота, змушене було повернутися у Причорномор’я, де їх чекав ще один неприємний сюрприз.

Полтавський Вавилон

Деяка частина скіфів, що відмовилася від участі в азіатському поході, за кілька десятиліть кардинально змінила свій спосіб життя. Степові воїни перетворилися на правлячу еліту землеробських племен Лісостепу. Їх прийняли, як через тисячоріччя приймуть варягів. У результаті об’єднання скіфської верхівки з місцевою знаттю з’явилося декілька вельми могутніх племінних союзів, що контролювали лісостепову зону по обидва боки Дніпра-Борисфена. Вважають, що саме ці племена Геродот назвав «скіфами-плугарями». Вони вели землеробство на основі агрикультури, розробленої ще в трипільський період (VІ—ІV тисячоріччя до н. е.), удосконаленої широким використанням орних знарядь. Ефективне сільгоспвиробництво давало змогу постачати продукти великим групам людей, що привело до значного збільшення щільності населення.

У серці Лісостепу — біля річки Рось — було розкопано поховання скіфської військової еліти, що правила колись у цих краях. Так, під невеликими курганами біля села Стеблів виявлено поховання воїнів, зроблені з VІІІ по ІV століття до н. е. У найдавніших знайшли зброю і обладунки часів приходу «із глибин Азії», у найпізніших, крім клинків і копій уже місцевого виробництва — грецькі амфори, привезені колись із сонячного Середземномор’я.

За ці кілька століть руками численних місцевих плугарів (на думку багатьох учених — праслов’ян) повсюдно зводяться величезні, на ті часи, городища, багато з яких не мали рівних у Європі. Захищені високими земляними валами, часом у кілька рядів, ровами і частоколами, могутні фортеці, об’єднані до того ж в оборонні системи довжиною в багато кілометрів, мали захищати населення і під час міжусобних конфліктів, і від набігів кочівників. Сьогодні широко відоме, наприклад, Бєльське городище на Полтавщині. Вважають, що це і є згадане Геродотом велике місто Гелон у землі будинів. За площею (40 квадратних кілометрів!) воно цілком порівнянне з найбільшим містом того часу — Вавилоном. Населяли його, щоправда, не сотні, як у столиці Месопотамії, але щонайменше десятки тисяч людей — хлібороби, ремісники, воїни.

Подібні городища відомі під Києвом (Хотовське) і Переяславом, біля Люботина і Трахтемирова — в багатьох місцях по обидва боки Дніпра-Борисфена. У наші дні в околицях Немирова на Вінниччині можна побачити могутні багатометрової висоти вали, що захищали дві з половиною тисячі років тому фортецю площею в один квадратний кілометр. Отож ці порівняно скромні (для масштабів VІІ—VІ століть до нашої ери) фортифікації не поступаються за масштабами верхньому граду Києву, зведеному за правління князя Ярослава. Великого князя Київського, прозваного Мудрим за свою розбудовчу діяльність. Очевидно, що і за півтори тисячі років до нього князі (царі, королі?), одним словом, правителі скіфів-плугарів Поділля, імен яких ми не знаємо, володіли як мінімум не меншими матеріальними і людськими ресурсами, ніж їхні далекі нащадки — правителі Київської Русі в період її найбільшої могутності і розквіту.

Економічному процвітанню племінних союзів Лісостепу також сприяла торгівля з причорноморськими грецькими колоніями. Через відсутність значущої військової сили в степу в цей період вона велася напряму. Кількість античних імпортів — кераміки, амфор від вина, інших виробів, причому знайдених не тільки в похованнях правителів і воїнів, а й на городищах, вражає. Утім, ці канали були незабаром перекриті скіфськими кланами, що повернулися з азіатського походу. Вони облаштувалися в степах всерйоз і надовго.

Частина скіфів воювала, частина кочувала. Були в них і ремісники, особливо розквітло виробництво озброєння. До речі, більшість виробів мають прототипи в країнах, звідки повернулися скіфські ветерани. Місцеві умільці-зброярі удосконалили імпортні зразки, створили справжні шедеври військово-конструкторської думки, що захоплюють і сьогодні.

Як вам овальний з вирізом щит, що кріпився хитрою застібкою на спині вкритого залізною лускою кіннотника? На повному скаку він, немов крило, піднімав над кінською спиною вершника, полегшуючи його вагу і прискорюючи цим біг бойового скакуна (спорядження «тягнуло» на кілька десятків кілограмів). Над виведенням рослих коней, здатних нести вершника в повному озброєнні, також потрудилися скіфські селекціонери. Зброя проти щитоносців — дротики, вже у V столітті до н. е. у Скіфії робили з довгим залізним стержнем (аналогічні за конструкцією римські піллуми тоді були, здається, ще в стадії розробки). 

Щоб виготовити такий повний комплект озброєння для скіфського кінного «лицаря», що включав набірні обладунки, щит, меч, кинджал, списи і дротики, ціла бригада ремісників мала трудитися більш як сто днів! І це, не рахуючи часу на вироблення заліза для цієї зброї. І скіфи практично не замовляли озброєння «на стороні»! Вони навіть до рукоятей трофейних мечів приварювали клинки власного виробництва.

Знову прибулі, мабуть, розраховували на об’єднання з одноплемінниками і розділ контролю над північними територіями, а також торговими шляхами. Однак «старі скіфи» хоч і зберегли пам’ять про своє коріння, але мали вже досить відмінну від традиційної кочової культуру. Не кажучи про те, що інтереси нових співтовариств, до складу яких вони входили, а головне — місце в них — було для них набагато важливіше, ніж претензії колишніх одноплемінників. Загалом, вирушати на уклін до степових родичів, які вважали їх відступниками і ренегатами (з погляду кочової психології — землеробство — заняття аж ніяк не варте справжнього чоловіка), «старі» не особливо поспішали. Лісостеп також кує гори зброї і обладунків, спираючись на майстерність власних зброярів (і кращі імпортні —власне, скіфські, а часом і грецькі зразки). 

Лицарі нинішніх Полтавщини і Черкащини були екіпіровані не гірше за своїх степових сусідів і не поступалися їм кількістю. Їхні тили були надійно прикриті височенними валами, що виросли навколо старих і нових фортець.

Конфлікт був неминучий, але пряме зіткнення на какаї — той час відстрочили події воістину світового масштабу. Наш край потрапив у «сферу інтересів» Царя царів, володаря Персії Дарія Гістаспа.

Найперша світова війна?

Формальним приводом для походу, що відбувся близько 514 року до н. е., стало бажання помститися «доїтелям кобилиць», «мерзенним бандитам» і «терористам» з Півночі за давнє приниження великої держави й образи, завдані предкам. Оскільки економічні санкції проти скіфів Дарій запровадити не захотів (чи не зміг). До речі, абсолютно невідомо, як останні відреагували б, скажімо, на ембарго вина з Греції. Оскільки перекривати канали постачань зброї було безглуздо — скіфи все кували на місці, то довелося планувати повномасштабну воєнну акцію.

Крім Скіфії, перси запланували навести порядок в Елладі (яка підтримувала грошима і найманцями сепаратні устремління родичів з малоазійських полісів), попутно підкорити Фракію, усе Північне Причорномор’я, Кавказ, включити їх до складу великої держави. У результаті Понт Евксинський (так називали тоді Чорне море) перетворився б на внутрішнє «Перське озеро» з усіма вигодами для світової, тобто перської торгівлі.

Ситуація для скіфів складалася більш ніж серйозна. Проти них виступив практично весь цивілізований світ. Адже Персія тоді являла собою величезну світову імперію, сатрапії якої простиралися від Індії до Єгипту.  

Дарій кинув у похід як мінімум стотисячне військо (древні історики називали неймовірну цифру в шістсот тисяч!). Один лише перелік народів, що виставили своїх воїнів, а також їхнього озброєння, займає в Геродота безліч сторінок. Піхота і флот, надані залежними еллінськими полісами, хетські лучники, мешканці Месопотамії, навіть предки арабських шейхів на верблюдах. І, нарешті, самі перси — колісниці, кіннотники, 10-тисячна елітна гвардія Дарія — «безсмертні». Лавина, готова розтрощити все на своєму шляху, переправилася через Босфор, потім —Дунай і вторглася у Скіфію. Нащадки аріїв, брати по крові і мові — цього разу скіфи і перси знову зійшлися не на життя, а на смерть у степах Причорномор’я.

Усе населення країни тоді у кращому разі втроє—вчетверо перевищувало чисельність полчищ Дарія. Степняки звернулися по підтримку до північних племен, але здебільшого одержали відмову. «Ви, мовляв, накоїли справ, вам і відповідати». 

І тоді скіфська армія під предводительством трьох царів застосувала єдино можливу тактику. Тактику випаленої землі. Уникаючи прямого зіткнення, скіфи гнали худобу, труїли колодязі, випалювали пасовища й ішли дедалі глибше в степи. Тривала погоня, палюче сонце, хвороби підривали моральний дух персів. Дарій зрозумів, що коли так буде далі, то він і без генерального бою втратить у степу всю армію — це лише справа часу.

Удача начебто посміхнулася Царю царів уже десь у Приазов’ї. Скіфи нібито зважилися дати бій. Армії приготувалися до бою. Але посмішка Фортуни виявилася просто знущальною гримасою. Кінні полчища скіфів, що вишикувалися для атаки, уже збиралися обрушити на персів хмари стріл, але... 

За версією Геродота, у цей момент полем пробіг заєць і нехитрі «діти природи», забувши про ворога, кинулися полювати за бідолашним звірком. Привід, погодьтеся, сумнівний. Найпевніше, скіфське командування, беручи до уваги величезну кількісну перевагу супротивника, споконвічно планувало лише імітацію воєнних дій, розуміючи, що природні чинники розправляться з агресором набагато ефективніше.

Так воно і сталося. Дарій зрозумів, що шансів на перемогу в цьому поході в нього практично не залишається. Кинувши табір з десятками тисяч хворих і поранених, він поспіхом залишив Скіфію з найбільш боєздатною частиною армії. Скіфам дістався величезний обоз і безліч полонених. Після закінчення кампанії вони відповідно до традиції віддячили свого бога війни.

Втіленням Арея, бога війни, у скіфів вважався меч. Ми можемо уявити собі, який він був, адже під час розкопок знайдено близько півтори сотні скіфських мечів. Довгий, прямий, важкий старий сталевий клинок без перехрестя, із простим прямокутним навершям на рукояті, що колись виблискував біля стін урартських фортець і міст Мідії і зберігається, як священна родова реліквія. Для проведення обряду в степу з хмизу чи каменю споруджували ритуальний курган. На його вершині і ставили старий меч. Наприкінці походу йому приносили в жертву кожного десятого полоненого. Жертовну кров збирали в чаші й «напували» нею своє божество. Без сумніву, наприкінці цієї війни смертоносні клинки були напоєні щедро.

Поразка Дарія принесла скіфам славу непереможних воїнів і сприяла зростанню їх авторитету на «міжнародній арені». Відтепер про їхню землю почали говорити як про Велику Скіфію. Про особливості життя у Великій Скіфії і про те, які наслідки мало її становлення для народів, що населяють наш край, ми розповімо в наступній публікації.

Олег ДЕНИСОВ, Михайло ВЕДЕЙКО, кандидат історичних наук.