Як уже повідомлялося, на останній сесії Парламентської асамблеї Ради Європи було прийнято резолюцію про політичну ситуацію в Україні. У цьому документі є положення, що стосуються Конституційного Суду України.
Так, у пункті 10 зазначається: «Асамблея висловлює жаль з приводу того, що жодна з рекомендацій Венеціанської комісії не була взята до уваги в процесі розгляду трьох законопроектів... Конституційним Судом України...».
А в пункті 12 вказано, що асамблея стурбована рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 2003 року.
Голова Конституційного Суду України Микола
СЕЛІВОН прокоментував ці положення резолюції ПАРЄ агентству «Інтерфакс-Україна».
— Щодо пункту 10. Прикро, але до нього вкралася якась помилка. Поясню, та передусім про те, що ще до початку сесії ПАРЄ, а саме 19 січня, я на прохання представників моніторингового комітету Х. Северинсен та Р. Вольвенд зустрівся з ними і відповів на всі їхні запитання.
Було серед них і таке запитання: чи враховуються висновки Венеціанської комісії Ради Європи під час прийняття Конституційним Судом України своїх рішень. Відповідаючи, я наголосив, що наш суд, як і органи конституційної юрисдикції всіх інших держав світу, приймає рішення суто правового характеру і керується винятково вимогами Конституції. Це — істина для будь-якого правника. Інша річ, що під час вироблення рішень ми нерідко звертаємося до висновків Венеціанської комісії, і я можу сказати, що в багатьох випадках наші позиції збігалися.
Маємо такі приклади і в даному разі. Але хочу звернути увагу на одну цікаву обставину: свої рекомендації Венеціанська комісія датує, як випливає з резолюції ПАРЄ, 13 грудня 2003 року — тобто вже після того, як Конституційний Суд дав висновки з усіх трьох законопроектів про внесення змін до Конституції України. Тому я не можу збагнути, звідки твердження про неувагу до названих рекомендацій могло потрапити до резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи.
Та повернімося до питання про правові позиції. Не виявивши в названих законопроектах положень (крім одного), що суперечили б статтям 157 і 158 Основного Закону — а це, як відомо, було єдиним завданням суддів, — Конституційний Суд у своїх висновках зробив застереження до тринадцяти статей та розділу XVІ «Прикінцеві положення», які стосуються змін до Конституції України.
І аналіз висновку Венеціанської комісії стосовно цих законопроектів показує, що з ряду принципових питань його положення збігаються із застереженнями, висловленими Конституційним Судом України.
Скажімо, у висновках Конституційного Суду України від 30 жовтня 2003 року, від 5 листопада 2003 року та від 10 грудня 2003 року вказується: обрання Верховною Радою України суддів судів загальної юрисдикції строком на десять років, а не безстроково, як це передбачено чинною Конституцією України, може призвести до зниження рівня гарантій незалежності суддів, встановлених Основним Законом України. Аналогічної позиції дотримується Венеціанська комісія, у висновку якої, зокрема, зазначається, що обрання суддів на десять років з правом повторного обрання може розглядатись як загроза для незалежності та неупередженості суддів.
Або візьмемо питання регулювання діяльності прокуратури в Україні у вказаних законопроектах, зокрема щодо надання їй права здійснювати нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами. На думку Конституційного Суду, такі повноваження прокуратури України фактично означають здійснення нею нагляду за додержанням законів всіма державними органами України, що не узгоджується з положеннями Конституції України, за якими державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Схожою є й позиція Венеціанської комісії.
Також принципове значення, на мій погляд, має оцінка Конституційним Судом України положення законопроекту № 4180, відповідно до якого пропонується продовжити повноваження Верховної Ради України. З цього приводу суд зазначив, що таке продовження повноважень єдиного законодавчого органу України створює прецедент, який надалі може призвести до втрати парламентом України його ознак як виборного представницького органу. Стосовно цієї ситуації Венеціанська комісія теж має «серйозні сумніви — чи може прийняте самою Верховною Радою рішення продовжити термін своїх повноважень розглядатись як таке, що відповідає європейським стандартам демократії».
Можна вказати й на те, що повністю збіглися правові підходи Конституційного Суду України та Венеціанської комісії щодо надання Верховній Раді України права на офіційне тлумачення законів України. Нагадаю, що Висновком Конституційного Суду України від 30 жовтня 2003 року законопроект № 3207-1 у цій частині був визнаний таким, що не відповідає вимогам статті 157 Конституції України, оскільки запропоновані зміни «передбачають обмеження права індивіда звертатися до Конституційного Суду України і тим самим права на судовий захист».
Тепер щодо пункту 12 резолюції ПАРЄ. Серед наданих мені прес-службою публікацій про цю справу був, пам’ятаю, і розлогий матеріал вашого агентства, де докладно висвітлювалися основні моменти рішення суду.
Я не буду тут казати про правомірність «стурбованості» асамблеї цим рішенням, а краще процитую Генерального секретаря Ради Європи Вальтера Швіммера. На запитання українського журналіста про те, що пан Швіммер думає про це рішення Конституційного Суду України, він відповів: «Це не в моїй компетенції — коментувати висновки однієї з найвищих судових інстанцій країни».
Гадаю, з усього сказаного ваші читачі зроблять власні висновки.
